Розглядаючи Традицію (як нау- ку) та вірність Традиції, можемо констатувати факт, що вона завжди направляла на дорогу правди та істинної віри. Тільки незнання і відкинення Традиції тримало багатьох людей у блуді. Подивімся на єдиний Вселенський Собор, на якому були зібрані всі представники тогочасних Православних Церков з Папою Римським. Учасники єдиний раз в історії спільно досліджували Традицію, твори Святих Отців та прийшли до єдності Церков в християнському світі.
Флорентійський Собор розпочався 1438 р. (спочатку у Феррарі), мав за ціль з’єднання Східної Церкви з Західною. Головне питання Собору: чи наука Католицької Церкви згідна з наукою Святих Отців, адже їх визнає і Католицька Церква і всі Православні Церкви.
Православна Церква була представлена чотирма Східними Церквами: Йосиф ІІ, патріарх Константинопольський, делегати Олександрійського, Єрусалимського та Антіохійського патріархів. Знаменно, що наші терени представляв активний діяч Собору – митрополит Ісидор, митрополит Київський і всієї Руси. Він був делегатом Антіохійського патріарха. Після відкриття Собору було озвучено різницю між двома Церквами: 1) «і Сина» (Filioque) – чи походить Св. Дух від Сина, а не тільки від Отця, чи правомірне вживання в Символі віри слова «і Сина»? 2) опрісноки: який хліб (прісний чи квашений) треба використовувати для Таїнства Євхаристії? 3) чистилище: чи є місце, де після смерті душі, які не спокутували своєї дочасної кари, очищуються від своїх провин перед тим, як доступити блаженного стану в Божому Царстві; чи треба молитися за померлих? 4) примат Папи: чи Папа є наступником Петра і головою над всіма Церквами? Для вирішення тих питань вибрано комісію, куди ввійшли найкращі знавці теології. З латинського боку – кардинал Ю. Цезаріні, архиєпископ Родосу – Андрей, архиєпископ із Форлі – Людовік й інші, а з грецького боку – архиєпископ з Нікеї – Висаріон, митрополит київський – Ісидор, Марко з Ефесу й інші.
Найбільше труднощів було з першим пунктом, він викликав такі гарячі дискусії, що з’явилася загроза зриву Собору. Але католицькі теологи навели цитати Св. Отців, які підтверджували походження Св. Духа також і від Сина. Наприклад, деякі з них: Св. Максим Ісповідник говорив, що «Св. Дух походить і від Сина», Св. Епіфаній твердив, що «Св. Дух походить від Отця і Сина» та інші. Врешті всі погодилися на формулу Св. Йоана Золотоустого «від Отця через Сина».
Щодо другого пункту вирішено, що Пресвята Євхаристія є дійсною і на квашеному хлібі, і на прісному. І тут, і тут є присутній живий Христос. Католикам можна причащатися і під двома, й під одним видом. Третій пункт пройшов найлегше, православні погодились, що можна молитись за померлих і приймали місце очищення душ – Чистилище.
Що ж до примату Папи також наводилися різні докази з Традиції та церковної історії щодо верховенства (першенства) Римського Єпископа. Наприклад, Св. Кипріян (†258 р.) називає Римську Церкву «головною Церквою, з якої виникла священна єдність», також називає її «матір’ю і коренем Католицької Церкви», тому що має безперервно єпископом св. Петра, який живе у своїх наступниках; римський престол називає «Містом Петра», а Римського Єпископа називає заступником Христа (лист 48, 3 і 59, 14), «який займає місце Петра і ступінь святительської катедри». Св. Йоан Золотоустий (†407) каже: «Для чого (Син Божий) пролив Свою Кров? Для того, щоби віднайти тих овець, яких Він ввірив Петру і його наслідникам». Св. Теодор Студит називає Римського Єпископа «архипастирем піднебесної Церкви», «каменем віри, на якім збудована Католицька Церква», «Божественнішою головою всіх голов», «намісником Петра», «апостольським головою Христової Церкви». Римські Єпископи від найдавніших часів виконували владу над цілою Церквою, а саме: вирішували церковні непорозуміння. До Пап апелювали єпископи, усунені провінційними синодами. Так робили, наприклад: св. Атаназій, св. Йоан Золотоустий, Теодорет з Циру, іспанські єпископи Фелікс і Сабін, а також багато інших. Вселенські собори є незаперечним доказом папської влади в усій Церкві, бо Папи скликали їх і ними керували.
Після всіх обговорень на Соборі Православні ієрархи всіх Церков зібралися окремо і радилися, як мають вирішити справу єдності із Вселенською Церквою. Внаслідок вирішення всіх суперечливих питань, доказів Традиції, Св. Отців стало зрозуміло, що Католицька Церква ні в чому не відходила від науки Святих Отців. Було прийнято рішення про необхідність відновлення єдності Православних Церков з Католицькою Церквою і визнати всі правди Католицької Церкви, обговорювані на Соборі. Проти цього палко виступав Марко з Ефесу, дотримувався власного переконання, що Римська Церква єретична, але не наводячи вагомих і розумних доказів. Тоді на тому ж зібранні Марку з Ефесу відповів митрополит Ісидор. Він запитав його, чи Св. Йоан Золотоустий, що пояснював християнські істини так, як подають католики, є єретиком? Марко відповів, що або Св. Йоан Золотоустий був єретиком, або було сфальсифіковано його твори. Тоді митрополит Нікейський Висаріон перепитав Марка з Ефесу: «Чи всі, що твердять, що Св. Дух походить і від Сина, єретики?». «Так», – відповів Марко. Тоді Нікейський митрополит обурився і сказав: «А святі, які навчають, що Св. Дух походить від Сина, також єретики? Хай оніміють уста, що говорять проти святих!» І дуже скоро Східні ієрархи визнали правдивість католицького вчення, згідного з Традицією Св. Отців.
А закінчуючи мову про першенство Папи, устійнено, що між патріархами Папа – перший, а саме: 1) Римський Папа (патріарх Заходу), 2) Царгородський патріарх, 3) Александрійський патріарх, 4) Антіохійський патріарх, 5) Єрусалимський патріарх.
Під час нарад комісій важко захворів Царгородський патріарх Йосиф ІІ і 17 червня 1439 р. помер. Перед смертю, одначе, залишив заповіт: «Тому, що зближаюся до кінця життя, хочу ствердити, що все, що Католицька Церква вчить, визнаю і погоджуюся з тим, а Папу визнаю найвищим Отцем і Намісником Христа».
5 липня 1439 р. Акт унії підписано латинською і грецькою мовами, наступного дня його проголошено за підписами Папи Євгена ІV і 8 кардиналів, 2 патріярхів, 8 архиєпископів і 50 єпископів з латинського боку. З грецького боку підписали: цісар Іван VІІІ, 3 заступники Царгородського патріарха й 17 митрополитів та архиєпископів. Усі різниці між Сходом і Заходом вирішено Декретом унії, на основі повної рівності Церков обох обрядів під проводом Папи.
Це єдиний раз в історії (від розколу Православної Церкви в 1054 р. аж до сьогодні) відбулося возз’єднання Католицької і Православної Церков. Ієрархи Східних Православних Церков були відкриті на дискусії, на дослідження істини, згідно з Переданням Св. Отців разом з Католицькою Церквою. Вперше після розколу Православні Церкви прийшли до висновку – наука Католицької Церкви згідна з наукою Св. Отців і її належить триматися. Як наслідок, з’єдналися з Католицькою Церквою і визнали, як вчили Св. Отці, Римського Папу головою всієї вселенської Церкви.
Це славна подія церковної історії і багатозначна. Не буду перераховувати всіх позитивних наслідків. Хоч вона тривала недовго, але все-таки мала міцне підґрунтя. Саме на її наслідки можна посилатися теперішнім і майбутнім поколінням, з делегатів Собору брати приклад. Чому унія не ввійшла в дію? В основному через політичні причини. Коли Київський митрополит і вже кардинал Ісидор приїхали до Москви, щоб звістити про возз’єднання Церков, то цій унії спротивився Московський цар Василь ІІ. Він кинув кардинала Іси- дора до в’язниці, і, як наслідок, унія не вступила в дію. У Царгороді вона протрималася аж до захоплення Константинополя турками. На вимогу Султана Магомеда ІІ новообраний партріарх Геннадій мав подати йому виклад християнської науки. В записках патріарха про Папу не згадувалося (певно автор боявся згадати Папу, бо Папа був ненависний султану). Офіційно унію у Греції відкликано на Синоді, скликаному Царгородським патріархом в 1472 році.
Та хоч унія не протривала довго, проте сам факт її існування дуже промовистий. Можна порадити православним звернути увагу на своїх патріархів, митрополитів, єпископів, представників усіх тогочасних Православних Церков, які повернулися до першоджерел, наново досліджуючи твори Св. Отців Церкви. Не гордість ними керувала, а велике прагнення пізнати правду. Це прагнення допровадило до правдивого розуміння науки Католицької Церкви і поєднання з нею. Чому б сьогодні не піти слідами своїх митрополитів? Чому б не дослідити і не визнати за ними правдивості їхніх думок і тверджень? Східні Отці Собору визнали, що не знали книг Західних Отців, сумнівалися; тепер, коли їх дослідили, з радістю приймають». Представник Олександрійського патріарха, відповідаючи цісарю, сказав, що всі закиди православних ієрархів до католиків вичерпані і католицькими теологами роз’яснені відповідно до науки Св. Отців. То ж тим, які не бажають прийняти це вчення Католицької Церкви на Соборі, «нічого не залишається для заперечення, як тільки видумувати неправду або говорити не по суті; це нам зовсім не подобає». І східні ієрархи воскликнули разом: «Анатема тим, які не бажають правовірного возз’єднання».
Флорентійський Собор і довершена унія на ньому є великим доказом для переконання православних в їхніх помилкових звинуваченнях в бік Католицької Церкви. А той, хто дійсно має добру волю, натхнений Св. Духом піде шляхом Східних Отців даного Собору і прийме єдність зі вселенською, Католицькою Церквою, бо так вчать Св. Отці і подає Св. Традиція. Ця подія ще раз переконливо свідчить про важливість дотримування науки Традиції Церкви. Традиція – це істинне вчення Апостолів, воно незмінне, і того, хто її тримається, проведе вірними шляхами, а всіх своїх послідовників увінчає Царством небесним.
Використана література:
1. Григор Лужницький. Українська Церква між Сходом і Заходом. Нарис історії Української Церкви. – Львів: видавництво «Свічадо», 2008.
2. А. Волконскій. Католичество и Священное предание Востока. – Париж. 1933.
