Проповідь у день Св. Йосафата
25. 11. 2015 р. Б.
Во імя Отца і Сина і Святаго Духа! Амінь
Слава Ісусу Христу!
Дорогі мої, особа Св. Йосафата - це велике світло, в часі страшної темряви, тієї темряви, яка була в нашому народі, темряви, яка покрила весь наш народ. Божа справа, справа Св. Духа - Берестейська унія 1596 р., яка спочатку мала так багато прихильників навіть серед світських людей, зокрема і князя Острозького, наразилася на велику небезпеку. Найбільше тої святої справи боялася Москва. Вона розуміла, якщо дух Берестейської унії запанує серед українців, то з часом він пошириться і на Московію. Тому вороги намагалисярізноманітними способами нищити той дух віднови. Берестейська унія стала духовною революцією українського народу. Так як ми називаємо революцію на Майдані - революцією (а вона була духовною) гідності, викликом тій темряві, яка запанувала на цей час на наших теренах, так і тоді, насамперед, страшний упадок Церкви Христової, духовенства, брак духовної освіти спричинився до Берестейської унії. Релігійні забобони, фанатизм, священство, яке передавалося від тата до сина, до онуків, грошові "подарунки" єпископові, аби висвячувати священиків, які на цей час були теологічно, богословськи, духовно дуже відсталі. А якщо священик відсталий, то і той народ бідний. І той народ, дорогі мої, шукав порятунку. Рух протестантизму, активна діяльність римо-католиків вимагали докорінної зміни Церкви. Наші владики Іпатій Потій, митрополит Михайло Рогоза їдуть до Рима, аби підписати Акт з'єднання, акт навернення доньки-Церкви, яка відпала, в лоно Католицької Церкви. Акт був підписаний, але коли приїхали з Рима, то дізналися, що великим противником Унії став князь Острозький та багато інших. Вони підбурювали народ, мовляв, нас хочуть ополячити, латинізувати, нам треба повертатися до своїх "коренів" ( у темряву минулого). Уніатська Церква терпіла страшні переслідування і ми знаємо про гіркі плоди цих трагічних часів. Ми знаємо, як Москва використала свою страшну агітацію: Умань, гайдамаччина, козаки, які вирізували уніатів... Ворожа агітація доклала величезних зусиль, аби показати Церкву, яка відроджується, чужою та ворожою. Люди, які робили багато добра на національній ниві, внаслідок потужної агітації переходили в табір борців проти Унії, давши себе легко підкупити московською православною ідеологією. Доходило до того, дорогі браття і сестри, що існування Уніатської Греко-Католицької Церкви було під великою загрозою. Але знаємо, коли ізраїльський народ був у Вавилонській неволі, а Єрусалимська святиня вже була зруйнована, у помешканні пророка Даниїла завжди були відчинені вікна в сторону Єрусалима, стоячи біля яких, пророк молився і питав : "Боже, коли Ти нас повернеш до нашої обіцяної землі?" Коли народ жидівський відпадав від віри, приставав на поганство, пророки твердо трималися Бога Ізраїля.
У тій великій боротьбі духовній, на тому попелищі, в тій великій темряві являється молода особа. Цей юнак походив із Володимира- Волинського, він народився в сім'ї Гавриїла та Марини Кунцевич. Батьки відправляють хлопця до Вільна, аби він навчився справи купця, готують для нього велику блискучу кар'єру. Той син Іван залишає родинний дім і бере від своїх батьків те, що найцінніше, і це не гроші, не маєток, а скарби виховання своєї доброї побожної матері Марини. Це вона брала сина з собою до церкви, тримала його на своїх руках, підносила до розп'яття Христа Спасителя і він цілував його. Ще малим він часто давав їй глибокі питання: "Чому тече кров? Чому цвяхи? Чому вінок з тернини на голові?" Побожна мама як могла, давала йому відповіді наці питання. Тут, у хаті, в родині, був закладений фундамент глибокої віри, побожності й любові до Господа Бога. Питаю вас, дорогі батьки, в сьогоднішній день, чи ви закладаєте той глибокий фундамент віри в серцях ваших дітей і онуків, чи подібно, як та побожна мама, берете своїх дітей у неділю і свята на Службу Божу? Питаю, чи є спільна молитва у ваших родинах, чи вміють ваші діти й онуки молитися на
Св. Вервиці, чи вони бачать, як ви, мамо і тату, клячите перед престолом у родинній церкві при запаленій свічці й молитесь? А може, ваші діти бачать, як ти годинами сидиш біля комп'ютера, оглядаєш різного роду серіали, але часу на молитву не маєш? Який фундамент ви заклали в серця своїх дітей і онуків, з чим підуть ваші діти у світ, з чим? А може, даси їм картку банкову, авто? Чи ви, батьки, не забули найважливішого: дати своїм дітям віру, глибоку віру в Господа Бога? Бачимо Івана, який, прибувши до Вільна, опинився серед "гарних" компаній, різноманітних товариств. Не був бідний, мав гроші, міг жити, як усі - весело і легко.
Він мав друзів протестантів, православних, римо-католиків, міг піти до тієї чи іншої церкви. Іван ходив до різних церков і приглядався. На той час серед молоді точилися великі дискусії щодо правдивої релігії. Одного разу він побачив напівзруйнований монастир Пресвятої Тройці, у якому гуляв вітер. Жило там кілька старших монахів, а на Службу Божу приходило дуже мало людей. І йому той монастир припав до серця. У купця, у якого проживав на квартирі, була дочка, яку батько дуже хотів видати заміж за Івана. То була боротьба: на яку сторону пристане Іван і де будуватиме своє життя? Але він чув у молитві голос Божий. Певно, що за Івана молилися його батьки. Той голос Святого Духа промовляв: "Іди за Мною!" І він пішов. Пішов до того убогого монастиря, якого треба було піднімати з руїни, не тільки духовної, а й матеріальної.
З чого почав той молодий Іван, який вибрав при облеченні ім'я Йосафат? Він почав, дорогі браття і сестри, із молитви, ревної, щирої молитви. Але та молитва була тихою, вона не була для популізму: як я молюся, подивіться, як я молюся! То була молитва в келії, нікому не відома, убога молитва - він і Бог.
Минав час, і та молитва давала свої плоди. Був дуже мовчазливий, вступивши до монастиря, ніколи вже не їв м'яса. Це була дуже велика покута. А там, де є молитва, диявол завжди крутить і хоче підказати: "Отоподивіться, є такий, то він із себе щось показує!" Читав його життєпис: надворі вже мороз, великий сніг, брати заглянули в келію Йосафата, а його немає. Де він? Побачили сліди, які привели їх на цвинтар. Там, під старим хрестом, молився так, що впав в екстаз, не відчуваючи ні часу, ні болю. Його коліна примерзли до каменя, на якому він клячав.
Дорогі мої, а нині нам кажуть, що не треба клячати. То є парадокс. І то кажуть ті, які почитають Св. Йосафата. При зустрічі одному священику казав: "Ви так почитаєте Св. Йосафата, видаєте книжки про нього. Читайте, наслідуйте Йосафата! Нині церкви мають підігріви. А ви кажете: не треба клякати, ви відганяєте людей, щоби не клячали під час Св. Причастя, як то було раніше. Св. Йосафат клячав на морозі. А ви кажете, що наслідуєте його. У чому ж ви його наслідуєте?"
Це парадокс нинішніх часів, у яких ми з вами, дорогі браття і сестри, живемо. Св. Йосафата називали "душехватом". Чим він брав ті душі людські? Своєю глибокою молитвою, посвятою, своєю витривалістю. Нині священик не має часу на конфесіонал, ми всі спішимо, ми всі біжимо. Св. Йосафат часто цілий день перебував у церкві, він чекав, може, хтось зайде і приступить до Св. Сповіді. Він мав час говорити з людьми, начати їх.
Священики тоді були панами, деякі - великим панами, тому часу для того простолюддя не мали. І нині часто не мають, бо є різні обов'язки, які можна відкласти, бо вони є другорядними, непотрібними. Св. Йосафат мав час для людських душ. І тому душа, спрагла правди, світла, любові знаходила в тій монастирській церкві спокій, дух молитви, розради, потіхи. До церкви, де нещодавно гуляв вітер, приходило все більше і більше людей. Інколи приходили послухати його слово не тільки протестанти, не тільки православні і римо-католики, а навіть євреї. Приходили, щоби послухати його глибоку науку, відчути його любов до Господа Бога.
Коли Йосафат став єпископом, то не впав у гординю, далі йшов до того простого народу в лікарні, туди, де вони працювали, туди, де вони знаходилися, він з ними працював, вони відпочивали, він їх катехизував, проповідував, ставши батьком для всіх. І не одна парафія, не один священик у Литві й Білорусії, побачив в архієпископі Полоцькому люблячого батька, доброго батька, і, як наслідок, не одна парафія навернулася і прийняла Св. Унію.
Звичайно, православні схизматики скреготали зубами. Вони не могли того простити, вони бачили, що парафії повертаються до лона Св. Унії. Знаємо, що сталося того сумного дня у Вітебську. Йосафат знав, що на нього чекає смерть, він знав. Але також пам'ятав слова Ісуса Христа: "Я Добрий Пастир, а добрий пастир, коли бачить вовка, не втікає, але стає в обороні своїх овець". Він поїхав до того Вітебська. І коли готувався до Св. Літургії, прийшли розбишаки і розтяли сокирою голову. Стікаючи кров'ю, він молився: "Отче, відпусти їм, бо вони не знають, що роблять".
Але цього було замало. Щоби навести страх на мешканців Вітебська, тіло Йосафата зв'язали шнурами, волочили по Вітебську, щоби показати: отак буде з кожним священиком,отак буде з кожним уніатом. Хотіли налякати людей. Кажуть, кинули в річку Двину. Але й річка не хотіла прийняти те святе тіло, тіло святого мученика. Щоби позбутися його, вбивці прив'язали камінь і кинули в річку. То був листопадовий похмурий день, і ясність била й освітлювала те місце, де лежало тіло Св. Йосафата.
Ми знаємо, як те тіло буде переслідуване, але Провидіння Боже його зберегло. До мощейСв. Йосафата уніати приходили звідусіль, навіть тоді, коли він ще не був проголошений блаженним. І коли Петро І прибув до Полоцька (Вітебська), шукав тіло Йосафата, бо хотів його спалити, знищити. Він убив о. Коленду та інших монахів при вівтарі, висипав з Кивоту Св. Тайни і топтав Їх, але тіло Св. Йосафата монахи-василіяни Петру І не видали. Опісля це тіло було в Білій Підлясці. 200 років тому утворилося згромадження сестер Св. Йосафата, яке було покликано для того, щоби опікуватися церквою і мощами Св. Йосафата. Опісля тіло мученика перевезли до Відня (Австрії), і сьогодні воно спочиває в Базиліці Св. Апостола Петра в Римі.
Так, дорогі мої браття і сестри, це є свідоцтво, що те, Бог охороняє, що є під Божою опікою і кого Бог хоче прославити, того людина ніколи не зможе знищити, якої влади вона б не мала, хоч би була царем-монархом - Бог захоронить, Бог заступиться, Він порятує.
Сьогодні Св. Йосафат, дорогі браття і сестри, став символом Греко-Католицької Церкви. Це той ґрунт, який був сухим, зросила мученицька кров, і на тому сухому ґрунті смерть Св. Йосафата дала величезні плоди. Єпископ, який бунтував і організував вбивство Св. Йосафата - Мелетій Смотрицький - втік на гору Афон і думав, що там серед православних святош знайде спокій. Але сумління мучило, він розумів, що на його руках кров святого.
Православні того чуда не можуть пояснити. Як могло таке трапитися: він брав участь у вбивстві Св. Йосафата, а повернувшись на Русь, прийняв Унію. Питаю завжди жидів: якщо Христос був несправедливий, поясніть мені, як Савло став Апостолом Павлом? Благодать Божа, Ласка Божа! То не можна пояснити, дорогі браття і сестри, то плоди крові Св. Йосафата.
І в тяжкому 1946-му році мученики на Холмщині, на Підляшші, Бердичівські ісповідники з ім'ям Св. Йосафата йшли на найбільші тортури, в Сибір, на заслання. Ім'я Св. Йосафата підтримувало, потішало їх, і вони знали, що терплять за святу справу, за Божу справу, аби осягнути Небо, Царство Боже.
Св. Йосафат, дорогі браття і сестри, завжди був покровителем, опікуном нашого народу. І сьогодні ми маємо усвідомити велике завдання, яке спричинила кров Св. Йосафата - витривання у Св. Вірі, навернення, покаяння. Живемо нині в страшних часах не тільки політичних, не тільки економічних, але й національних та духовних, бо забули про Св. Йосафата.
Нині в церкві Пресвятої Тройці, де жив Св. Йосафат, відновлена лише невеличка капличка. Ми чуємо, що організовуються поїздки до Києва, Патріаршого Собору, Зарваницю, Гошів. Але ми не чули офіційно, щоби Церква організовувала поїздки або збір коштів на віднову храму Пресвятої Тройці, де служив наш Св. Йосафат. Напрошується висновок, що нам не потрібний той відрізок історії нашої Церкви, про нього радше би модерні владики хотіли забути і викреслити, ніби його й не було. Штучно створюють з Йосафата великого екуменіста. Йосафат хотів об'єднати всіх, але в правді, бо, відкидаючи правду, немає об'єднання. Нинішнє єднання (поцілунки, обійми, усмішки, спільні відправи) - фальшиве і штучне. Воно, радше, для гарної картинки, а в серці неприязнь, бо відсутня Істина, на якій має будуватися об'єднання. Така єдність не дасть жодних плодів, бо це не Божа справа. Божа справа у словах: "Я - Правда, Я - Дорога, Я - Життя".
Ми бачимо, як відходить до вічності старше покоління, яке, на превеликий жаль, не передало віри своїм дітям й онукам. Ви будете відповідати, тату і мамо, багато будете відповідати, бо ви не передали віри, яку передали вам ваші дідусь і бабця, тато і мама. Ви не передали тої віри дітям. Ваші діти сьогодні переважно кажуть: "Немає різниці, до якої церкви ходити, як молитися, як прославляти Бога, як йти до Св. Причастя. Нам немає різниці". А це означає, що діти з твоєї хати не винесли віри, не винесли того вогника віри. І це є катастрофа, це є велика катастрофа.
Чому ви так молитеся? Я не раз кажу: "Дитино, скільки тобі років? - Стільки-то. - Хто тебе вчив молитися? - Бабця. - А як тебе твоя бабця вчила молитися? - Отче наш, іже єси на небесіх, да святиться ім'я Твоє, так? - Так. - То чому ти так не молишся? Чому ти так не молишся? То твоя бабця була нерозумна, і прабабця, і пра-пра, і Св. Володимир, Св. Йосафат - то всі були глупі?" Це справа передання віри, збереження віри. Якщо ми не збережемо того вогню, якщо його не передамо своїм дітям і онукам, якщо вони стануть байдужі, не будуть мати того твердого фундаменту, що тоді будемо робити? А будемо такі, знаєте, як бельгійці. А що нині в Бельгії? Люди бояться йти на вулицю. Так, теракт.
Що сталося з тобою, Європо? Католицька Європо, християнська Європо! У 1683 році, коли орда татарська йшла на Європу, християнський світ став стіною бо знав: якщо прийдуть мусульмани, не буде життя, віра пропаде. Проливали кров під Лепанто! Італія, Франція, Іспанія - всі країни боялися і не допустили, щоби орда мусульманська прийшла на ті землі. А що сталося нині з тобою, Європо? Ти сьогодні відкрила свої двері, прийняла 2,5 мільйони мусульман! То ви, християнські сім'ї, кажете, що не маєте чим годувати своїх дітей. То годуйте чужих!
Якщо ти, Європо, не маєш хліба для християнських дітей і дозволяєш аборти, то годуй тих, які будуть розмножуватися, маючи по десять, по п'ятнадцять дітей. Хліба вистачить! Але для своїх християнських дітей ти не маєш хліба, ти вбиваєш їх. Що сталося з тобою, християнська католицька Європо? Ти колись віру Христову несла в Америку, в Африку, Азію. Ти давала багато святих мучеників та ісповідників, які ішли до поганських народів і несли світло, а нині в твоїх церквах, католицька Європо, немає кому молитися. Головний муфтій у Франції каже: "Нам не треба будувати мечетей, навіщо державі тратити гроші? Подивіться, скільки церков - дайте нам ті церкви, і ми там будемо молитися". А де твої діти, католицька Європо? Чому твої святині порожні, чому ти продаєш монастирі, чому ти закриваєш семінарії, чому? Європо, що сталося з тобою, з твоєю вірою? Туреччина, Саудівська Аравія звертаються і кажуть до Німеччини: "Ми дамо гроші, щоби ви нашим братам-мусульманам побудували 200 мечетей в Німеччині". Але чому ти, Саудівська Аравіє, не відкриєш своїх дверей і не приймеш своїх співбратів по вірі й по крові?
Це не бунт, але це є правда. Так, ми маємо допомагати ближньому, але допомагаймо їм на їхній землі. Європа колись боялася ісламізації. Наші люди колись боялися Першої світової війни. Коли повернувся отець Зерович до Митрополита і сказав: "Що робиться в церкві Успенській? Співають: "Утверди, Боже, віру православних християн". Він каже: "Розумієте, що суне схизма і небезпека". І тоді заборонили вживати слово "православний", бо була велика небезпека. Наші люди боялися і царської Росії і совєтської.
Отці-василіани видають книжку "Блаженні українського народу", у ній написано: "Ті блаженні мученики пішли в Сибір і віддали своє життя, тому що не підписали православіє". Добре пишете, але чому згадуєте те православіє? Розумієте, як ми далеко зайшли, і як ми ще далеко зайдемо, якщо у своїх родинах не збережемо віри.
Подивіться, що сьогодні робиться у Львові! У магазинах, на базарах звучить російська! І ми готові нині продати свою мову, ми готові. Куди дійдемо, якщо відійдемо від правди, від світла, куди, дорогі браття і сестри? Чи не варто триматися віри наших батьків і прадідів?
І це нині великий виклик перед нашим народом. Ми торгуємо вірою, не навчаємо наших дітей правди, не розповідаємо про Греко-Католицьку Церкву, якою вона була, якою вона має бути. Одного разу чув розмову двох священиків. Один одного навчав, вихваляючись, що його парафіяни вже йдуть, а не клячать до Св. Причастя, споминає православних, викинув дзвіночки, не відправляє Хресні Дороги. Він ділився досвідом, як добитися такого "успіху". Я повернувся і кажу: "Знаєте, отці, чим ви хвалитеся?! Чим ви хвалитеся?! Якщо би ви навернули одного свідка Єгови, я би сказав, що це перемога, якщо би ви навернули п'ять протестантів чи баптистів до віри католицької, то мали б велику заслугу. А ви хвалитеся тим, що віру зруйнували, віру своїх батьків".
Так, хвалимося тим, що ми дзвіночки заборонили! Яке то велике досягнення! Ми фігуру Серця Христового з церкви викинули, яке то досягнення! Я навчив людей настоячи до Св. Причастя йти, яке то велике досягнення! Ти наверни баптиста, п'ятидесятника, атеїста, безбожника, наркомана, пияка. Ото буде заслуга, ото можеш хвалитися, а ти вихваляєшся тим, що знівечив людей, зранив людей, що людина мусить іти до іншої церкви, щоби прийняти
Св. Причастя на колінах. Ти хвалиш- ся, що зруйнував віру батьків на своїй парафії. І ти вважаєш, що великим досягненням є те, що ти фани викинув і хоругви поставив...
Дорогі мої, на жаль, живемо в таких часах. Тому тримаймося віри своїх батьків, не даймо, щоби вогник святої віри загинув, пропав. Там, де мій голос замалий, має бути молитва. І тому, Святий наш отче Йосафате, глянь на той народ, який терпить, страждає, якому сьогодні бракує світла і віри.
Нині живемо в страшному часі, гинули наші діти, і досі гинуть. Щось змінилося на телеекранах України? Як були шоу різного роду, так і є. Колись ще знаходили час, щоб показати похорон героя, який загинув у зоні АТО, а зараз? Ми стали байдужі: хай собі гинуть, хай вмирають, то не мої сини, то не мої онуки. Ми звикли до війни, ми не хочемо вже чути про ці події, і це є дуже-дуже сумно.
Народе, опам'ятайся! Навернімося, вірмо в силу молитви, просімо Св. Йосафата: утверди нас, отче Йосафате, у вірі наших батьків. Не дай, щоби ми своїми руками похоронили ту Святу віру, обряди, звичаї і традиції. Я впевнений, що не знаємо того або дуже мало знаємо про звичаї Греко-Католицької Церкви. Певно, про це не пишеться, не передається, і воно дійсно так гасне, зникає з життя нашого народу. Тому мусимо вчити своїх дітей, онуків і самі перебувати в тій Св. Вірі. Амінь.
Во імя Отца і Сина і Святаго Духа! Амінь.
Слава Ісусу Христу!