Серед церковних і політичних чинників, якими деякі священики мотивували своє небажання "возз'єднуватися", був і страх втратити авторитет серед вірних. Зокрема о. Володимир Ковальський з Львівщини боявся, що парафіяни виженуть його з церкви за зміну релігії.
З іншої сторони, приховування частиною духовенства факту свого возз'єднання, показує, що страх перед реакцією населення був більшим, ніж просто риторичною формулою у діалозі з владою. 1959 р. - через 13 років після офіційної ліквідації УГКЦ - о. Бемко із с. Брюховичі Львівської області зізнався, що має вплив на вірних лише тому, що нічого не говорить їм про "православ'є". Звернення ОУН до українців греко-католиків із закликом не переходити на російське православ'я датується літом 1945 року. Оунівці вважали, що перехід до РПЦ "буде насильницьким національним об'єднанням" українського народу з московським, що веде до ліквідації українства шляхом денаціоналізації і русифікації. Націоналісти сприймали "возз'єднання" як акт конфесійної та національної зради, а підписаних священиків таврували за те, що вони "в ім'я земного страху перед енкаведівським злодієм і розбійником, в ім'я руського спокою і теплої посади продають себе, віру Церкви і народу". Подекуди оунівці вдавалися і до фізичної розправи над "підписаними" священиками. Ці акти терору суттєво не вплинули на хід "возз'єднання" компартії.
Одним із можливих пояснень слабкого опору населення насильницькій православізації може бути недостатній рівень ознайомлення греко-католицького духовенства і вірних з деталями возз'єднання.
У липні 1945 р. у листі до Г. Карпова зазначалося, "що возз'єднання ГКЦ з РПЦ треба в основному завершити до того моменту, коли уніатам стане відомо, що Ініціативна група і прихильне до неї духовенство відлучене Папою".
Оскільки мова йде здебільшого про сільське населення, то залежно від рівня грамотності основними джерелами інформації для нього були не публікації у пресі або листівки, а повідомлення від священика або чутки. Греко-католицькі священики мали великий авторитет серед вірних, тому останні покладалися на них у справі возз'єднання.
На думку підпільної монахині Марії Дикої, люди перейшли на православ'я, "бо їхні священики перейшли", додаючи: "Вони не знали, що роблять, а священики знали".
Очевидно, більшості мирянам бракувало розуміння конфесійних відмінностей між греко-католицькою і православною вірою. Наприклад, підпільна греко-католичка Анна Майданівська так пояснює, чому тривалий час відвідувала православний храм: "Я не знала, я думала, що то все Католицька Церква, така, як є. Мама не вчили того, що то є така і така. Була Церква одна, і до неї ходили". Якщо священик не зізнався у своєму переході на православ'я, то парафіяни могли й не помітити змін, адже ходили вони до тієї ж церкви, де правив той самий священик, а обряд спочатку залишався незмінним.
Загалом більшість греко- католиків і далі відвідували свої храми. Підпільна греко-католичка Марта Малкош зазначає: "Тому що наші люди, особливо із Західної України, були інакше виховані, вони дотримувалися своїх традицій, своєї віри. Мимо того, що вони ходили до православної церкви, але вони казали: "Ми ходимо, бо то наша церква. Ми її збудували. То є наша церква, і ми ходимо до неї".
Зі слів о. Михайла Косила, його односельчани казали: "А що нам священик. Нам щоб тільки Служба проводилася. Хай не тільки Папу не згадує, а хай Патріарха згадує, а хай навіть і чорта згадує, нам церква потрібна". Сучасні християни так само трактують своє практивування віри. Їм неважливо, до якої Церкви ходити: чи вона католицька, чи православна, Московського чи Київського патріархату, а може навіть протестанська. Вони кажуть: "Бог один, а якої віри - немає значення". Тут у відповідь їм згадаймо святого апостола Павла, який вчив: "Один Бог і одна віра", чи святого Августина: "Де Петро - там Цеква", тобто тільки Католицька Церква є правдивою.
Як зазначає з цього приводу дослідниця Наталія Шліхта, представники літургійної Церкви не могли уявити свого релігійного життя без регулярного відвідування Літургії, а тому практика відвідування після 1946 р. греко-католиками православних храмів була доволі поширеною.
Відповідно відсоток мирян, які перестали відвідувати православні храми, був відносно невеликим. Деякі греко-католики покидали свої парафії незалежно від позиції священика. Наприклад у с. Родатичах Городоцького району Львівської області, де священик не повідомив про зміну юрисдикції, близько десяти родин перестали відвідувати храми, коли з церкви зникли католицькі образи. Подібно батьки о. Михайла Косила з Івано-Франківщини разом з іншими парафіянами відійшли від церкви, коли внаслідок зміни звичних обрядів московськими зрозуміли, що "священики-зрадники".
Сестра Ангелина Чайка згадує, як докоряла священику за перехід у РПЦ: "Отче, що ж ви зробили? Я Вас не вчу, отче, але так від щирого серця хочу, щоб Ви були там, де я - в Небі, а не деінде". Подібні висловлювання свідчать, що багатьом мирянам було притаманне трактування "возз'єднання", як зради своєї віри і втрати спасіння.
Однак найбільше опір возз'єднанню чинили громади, де священик не підписався і заздалегідь повідомив парафіянам про загрозу "оправославлення". Таку думку висловлює о. Павло Менделюк: "Де був ревний пастир, де був ревний священик, де він ревно проповідував народові, де народ був утверджений у правдивій католицькій вірі, священика заарештували, церкву замкнули, а люди православного попа ніколи не пустили до села, бо мали фундамент віри". Подібно сестра Мокрина Шевчук зазначає, що майже ніхто з мешканців її села, де священик не возз'єднався, не відвідував православного храму в сусідньому селі.
У серпні 1945 р. о. Лаврентій Шкрепко у м. Чортків Тернопільської області під час проповіді попередив вірних про можливий тиск і наголосив на необхідності зберігати віру. Після Літургії у вужчому колі він сказав парафіянам, що греко-католикам не можна брати участь у православних богослужіннях чи хрестити дітей у православного священика, і що церковне право дозволяє батькам хрестити дитину при свідках.
Отець Остап Стернюх із с. Радча Лисецького району Станиславівської області відмовився перейти на православ'я і закликав до цього вірних. Після його арешту й до закриття церкви 1950 р. парафіяни відспівували Утреню, Вечірню, навіть недільну Літургію без священика.
Надзвичайно важливу роль у формуванні опору мирян возз'єднанню відігравало духовенство й чернецтво греко-католицьких монастирів. Вони поширювали звернення до вірних, де вказували, що приєднані до Ініціативної групи священики не мають "Божої сили", а також провадили усну агітацію по селах.
Зі звіту уповноваженого РСРПЦ А. Вишневського випливає, що на кінець 1946 р. населення Львівської області практично не реагувало на возз'єднання за винятком деяких сіл Жовківського району з огляду на близьке розташування монастиря отців-василіян.
На території Станиславівської області центром найбільшого опору возз'єднанню став василіанський монастир у с. Гошів Болехівського району.
Отці, яких було заарештовано під час ліквідації монастиря у березні 1950 р., після повернення із заслання регулярно провадили підпільні греко-католицькі богослужіння.
Загалом на 1954 р. на Львівщині нараховувалося 30 громад, де частина вірних не приймали "підписаних" священиків і самі провадили богослужіння, та 29 невозз'єднаних громад у Станиславівській області. Хоча їх кількість є незначною, саме ці громади стали "сферою підпільної діяльної "невозз'єднаних" священиків", які повернулися з ГУЛАГу до Галичини в середині 1950 р.
Галичина вбачала у насильницькій ліквідації УГКЦ намагання влади радянізувати Західну Україну, ставилася до возз'єднання здебільшого негативно. Через брак інформації про суть акції, слабке розуміння конфесійних відмінностей між УГКЦ і РПЦ, возз'єднання парафіяльного священика і прив'язаність населення до літургійного життя більшість громад формально перейшла у лоно РПЦ. Незначна група мирян, на яку вплинули пояснення "невозз'єднаного" духовенства і чернецтва та риторика ОУН, відмовилися від возз'єднання і стали осередком підпільної Церкви.
Без жодного сумніву, найбільшого удару українській духовності завдала московська Церква через нищення УГКЦ за допомогою радянської влади. Прикриваючись рішенням Львівського "псевдособору", опираючись на радянську репресивну машину, Москва взяла курс на нищення української нації через нищення УГКЦ.
Ліквідатори передбачали все до найменших дрібниць. Заарештовано ієрархію, митрополита, єпископів, сподіваючись, що заберуть пастиря і розбіжаться вівці. Фізично пастирів усунуто, але їхній духовний провід над паствою не перервався. Вороги Церкви не взяли до уваги слів Христа: "Ворота пекельні її не подолають" (Мт. 16, 18). Митрополит Андрей Шептицький перед своєю смертю провістив цілковите знищення УГКЦ в Україні та її відродження у майбутньому.
Ще до початку репресій владики усвідомлювали, що їм потрібно подбати про наступників. Для того, щоб Церква взагалі не залишалася без ієрархів, їх висвячували таємно. Незадовго до свого арешту митрополит Йосип Сліпий іменував чотирьох екзархів, бо й єпископа Будку і Чернецького було ув'язнено разом з ним 11 квітня 1945 р. Так архимандрит Климентій Шептицький виконував свої обов'язки до арешту в червні 1947 р. Віце-провінціал Йосиф де Вохт керував архиєпархією до грудня 1948 р., коли був змушений виїхати в Бельгію. Перед виїздом він передав свої обов'язки управителю отцеві-редемтористу Іванові Затику, якого незабаром арештували і в 1950 р. засудили до заслання на Сибір, де він помер у 1956 р. Відповідальність за керівництво Церквою взяв на себе о. Микола Хмільовий - глава підпільної Греко-Католицької Церкви. До свого арешту в 1949 р. він переховувався в уцілілих жіночих монастирях та користувався захистом націоналістичного підпілля.
У Станиславові єпископ Григорій Хомишин до свого арешту підготував і залишив після себе заміну. Він висвятив на підпільних єпископів-помічників о. Семеона Лукача, о. Степана Вапровича, о. Івана Слезюка (всі вони були єпархіальними священиками, викладали в Станиславівській духовній семінарії). Генеральним вікарієм владика Хомишин призначив настоятеля монастиря ЧСВВ о. Григорія Балагурка. Єпископ Григорій був заарештований ще у 1945 р. за організацію нелегальних контактів з Ватиканом.
Подібна ситуація спостерігалася в Мукачівській єпархії. Після приходу радянських військ на Закарпаття, Владика Теодор Ромжа, щоб не перервалася лінія єпископів, висвятив єпископа-помічника Олександра Хіру, а сам згодом 1949 р. був заарештований.
Отже, 1940-1950 рр. були найважчим періодом діяльності УГКЦ. Легальна структура Церкви була повністю зруйнована.
Живий приклад жертвенного мучеництва вищезгаданих ієрархів, тепер проголошених блаженними, забезпечив стійкість для сотень і тисяч підпільних душпастирів й вірних.
Католицька Церква не тільки проповідувала Євангеліє, але й жила ним. Жити Євангелієм означає страждати за нього.
Святий Йоан Золотоустий говорить: "На Церкву не перестають нападати, а вона перемагає. Чим сильніше на неї нападають, тим більше вона росте. Хвилі розбиваються, а скеля стоїть непорушно. Хто нападає на Церкву, той погубить самого себе, а Церква стане ще сильнішою. Хто її атакує, той руйнує власні сили".