Світлій пам’яті отця Євстахія Галаника
(1936–2021)
Коли покійний батько отця Євстахія не міг уже дякувати за станом здоров’я, він передав дяківство своєму синові. Для отця це не була якоюсь несподіванкою, тому що їхня сім’я була віруючою, вони часто співали разом, і таким чином батько передав своєму синові любов до церковного співу, а той пішов слідами свого батька. За задумами Божого Провидіння, одна неділя змінила все життя дяка. Історія цієї неділі була така.
Отець Євстахій дякував у селі Демній з о. Михайлом Гаврилівим. Він був свідком тієї надзвичайно важливої події, коли о. Гаврилів явно перед усіма парафіянами визнав, що він є католицьким священиком. Про це описує сам отець Михайло у своїй книжці: «22 грудня – свято Непорочного Зачаття Діви Марії. Цього дня у Димівці (Демній) я вперше в своєму житті відправив Службу Божу на католицькому антимісі та згідно з приписами католицького літургікона, з великою насолодою прилюдно й голосно промовляючи ім’я Папи Римського Івана-Павла ІІ.
По Службі Божій коротко описав людям свій життєвий шлях та докладно пояснив своє рішення стати католицьким священиком. Але не всі люди зрозуміли мій крок, і тільки декілька сімей знову повернулися до своєї католицької віри, яку визнавали до 1946 року. Решта людей говорили, що наступило з’єднання між католиками і православними, бо Папа Римський поїхав у Константинополь.
Коли я прийшов до парафіяльної хати, де мешкав, то перше, що зробив, написав до православної консисторії листа: «Я, священик Гаврилів Михайло Петрович, заявляю: згідно з моєю совістю я є католик і тому пориваю всякий канонічний і духовний зв’язок з Православною Церквою. Село Димівка, дня 22 грудня 1979 року. Гаврилів».
Наступний день – неділя, знову відправив Службу Божу в Димівці, а відтак у Верхньодорожнім, де знову ж таки пояснив людям, чому я став католиком.
Звичайно, я знав, що мені недовго прийдеться бути на парафії католицьким священиком, і тому попрощався з людьми.
Відповідь православного митрополита Николая
Через декілька днів я отримав листа із консисторії, написаного 28 грудня 1979 року, з числом 1788, якого підписав митрополит Юрик. Він мене повідомляв, що я звільнений «від настоятельства парафії Верхньодорожне і Димівка Миколаївського благочиння Львівсько-Тернопільської єпархії за лицемірія (Мт. 23, 13), яке заключається в тому, що протягом двох літ служіння видавав себе за православного священика, будучи католиком, і тим обманював віруючих».
Остання літургія в Димівці
1 січня 1980 року я востаннє відправив Службу Божу у храмі Димівки, а також молебень до Пресвятого Ісусового Серця. Було дуже багато людей до сповіді, багато приїжджих із різних сторін католиків, що вже довідалися про перший післявоєнний випадок відкритого переходу православного священика до Католицької Церкви. Звичайно, такі події викликають сенсацію, а також багато розмов.
Богослужба закінчилася біля години 15 по обіді. Тим часом голова сільради Димівки переказав мені, щоб я якнайшвидше вибирався з села, бо прийде міліція. Вечером я пішов у храм, щоб помолитися на самоті. Доручив свої села опіці Пресвятого Ісусового Серця і заступництву Пречистої Діви Марії, помолився за людей, спожив Найсвятіші Тайни і з жалем вийшов з цього храму, щоб, як дасть Бог, повернутись сюди, коли настане час свободи й торжества Католицької Церкви в Україні.
2 січня Службу Божу я відправив у парафіяльній хаті. Це була моя перша католицька Служба Божа, підпільно відправлена. У майбутньому таких було безліч» (Священик Михайло Гаврилів. Кожна людина – це перш за все історія. – Рим, 1987. Українська Пресова Служба).
Звернімо увагу, як о. Гаврилів акцентує на тому, що «…не всі люди зрозуміли мій крок, і тільки декілька сімей знову повернулися до своєї католицької віри, яку визнавали до 1946 року». До тих декількох родин належав і місцевий дяк – майбутній священик о. Євстахій Галаник. Але читаємо далі:
Духовний заповіт
«Я, з ласки Божої, католицький священик Михайло-Матей Гаврилів, уроджений 22 лютого 1949 року, син Петра й Анастасії з роду Синишин, перебуваю у здоровому розумі та повній свідомості того, що складаю свій духовний заповіт, щоб по моїй смерті моє тіло похоронив католицький священик.
Некатолицького священика для відправлення похорону мого тіла прошу не звати. Моє тіло до некатолицького храму прошу не заносити. Якщо не було б можливості відправити похорон з католицьким священиком будь-якого обряду, то прошу, щоб моє тіло люди похоронили самі. Прошу моє тіло похоронити на цвинтарі мого рідного села Рудники Миколаївського району Львівської області по можливості біля могили Теодозія-Луки Толочка, ЧСВВ.
Усім, що приймуть участь у похороні мого тіла, заздалегідь щиро дякую та прошу не забувати мене у своїх молитвах.
Як милостиню, прошу будь-якого католицького священика (бажано монаха ЧССВ) відправити за упокій моєї душі безперервних тридцять Літургій, тобто «григоріянку». А за дозволом настоятеля ЧСВВ прошу віддати священикові, що відправлятиме «григоріянку» таких тридцять книг, які він собі вподобає із бібліотеки, що нею я за життя користувався.
Усіх християн-католиків дуже благаю сильно берегти та постійно зміцнювати святу віру в своїх серцях і навчати цій вірі своїх дітей, зростати в надії і, щонайголовніше, наповнюватись святою любов’ю до Бога та постійно молитись до Пресвятого Ісусового Серця, якнайчастіше приймати Євхаристійного Ісуса у Святім Причасті, не піддаватися спокусам видимих та невидимих противників, ніколи нікого та нічого не боятися , окрім Господа самого, а також дуже слухати у всьому Святішого Отця Папи Римського, що є намісником Ісуса тут на землі та керівником Христової воюючої Католицької Церкви.
Усім тим, що мене переслідували, чинили прикрості, наговорювали й доношували на мене, я прощаю з цілого серця та прошу Господа, щоб їх не карав на Страшному Суді.
У свою чергу теж благаю прощення в усіх тих людей, яких, можливо, образив чи скривдив чим.
Це мій духовний заповіт прошу прилюдно оголосити під час похорону мого тіла.
Прощаюсь з усіма до приходу Господа нашого Ісуса Христа.
+ Мир вам і Боже благословення, за молитвами Пречистої Непорочнозачатої Діви Марії, Ангелів та всіх Святих.
Слава Ісусу Христу!
Заповіт складений у селі Рудники дня 3 лютого 1987 Року Божого
Підпис: Гаврилів» (Священик Михайло Гаврилів. Кожна людина – це перш за все історія. – Рим, 1987. Українська Пресова Служба).
Добре пам’ятаю той період, коли всі підпільні католики говорили про отця Гавриліва, який вчинив такий відважний вчинок у своєму житті, офіційно заявивши, що він повертається до Католицької Віри і покидає РПЦ. Це воістину вчинок, який можна подивляти, адже отець наражав не тільки своє життя, а також батьків і близької родини на цькування й переслідування з боку комуністів, особливо КГБ. Його діяльність була надзвичайно широка, він співпрацював із комітетом по захисту Греко-
Католицької Церкви, яким керував світлої пам’яті п. Іван Гель. Свою відданість і ревність Святій Католицькій Церкві о. Матей Гаврилів підкреслював навіть у Святій Божественній Літургії, коли на Великому вході згадував «всіх вас католических християн» да помянет Господь Бог у Царствії своєм».
Коли почалося цькування священиків і вірних, які підтримували і були віддані Святій Унійній Традиції Греко-Католицької, отець Євстахій просто марив, так бажаючи зустрітися з о. Матеєм Гаврилівом, бо добре пам’ятав і був безпосереднім свідком, коли отець Михайло оголосив на Святій Літургії, що він покидає РПЦ і стає греко-католицьким священиком, пам’ятав також його набожність до Пресвятого Ісусового Серця, до Непорочного Зачаття Діви Марії, тобто ті всі вікові католицькі унійні практики, традиції, які ми сьогодні захищаємо. Отець Євстахій був глибоко переконаний, що отець Гаврилів ніколи не міг би поміняти своїх тодішніх переконань. Мені дуже не хотілося завчасно розчаровувати отця Галаника, хоч я дуже добре розумів, що йому доведеться зазнати цього гіркого розчарування. І справді так сталося… Після зустрічі з о. Гаврилівом отець Євстахій не хотів багато говорити, йому було дуже боляче. Тому він лише одним реченням окреслив своє враження від тієї зустрічі: «Це не той отець Гаврилів, якого я знав, якому дякував і який так мужньо в часах комунізму захищав Католицьку Віру». Я особисто бачив і читав листа, якого отець Гаврилів надіслав матері Любові Ільницькій, коли розпочалося гоніння на монастир і сестер ЧСВВ, які не хотіли змінити габітів і старих правил, а також тих релігійних духовних практик які практикували сестри-монахині до скасування Греко-Католицької Церкви в 1946 році по своїх монастирях, а також у підпіллі. Лист приблизно був такого змісту: «Сестри, наверніться, ви завелику увагу приділяєте таким дрібничкам, як почитання Пресвятого Серця Христового, Святому Причастю на колінах, хресній дорозі…» Тобто отець Гаврилів визнав усі ті духовні практики, які так плекали й цінували греко-католики, не такими вже й важливими, наголосивши, говорив що їх не варто триматися, бо почалася нова сторінка в історії УГКЦ, і це просто треба прийняти. На жаль, таке трапляється з духовними особами…
