2020 став роком справжніх випробувань для цілого світу. Колись маловживані, а подекуди невідомі слова – «коронавірус», «COVID-19», «карантин», «маска», «антисептик» – увійшли в щоденний лексикон кожного. Здавалося, що ця невідома хвороба десь далеко... десь там… у Китаї, в Ухані, у теленовинах чи на шпальтах газет, і вона аж ніяк не торкнеться тебе чи твоїх рідних. Це ж неможливо! Проте час від часу почали з’являтися поодинокі випадки захворювань і в Україні. Десь закидали камінням автобус з українцями, які повернулися з Китаю – бо ж вони, можливо, хворі! Але це все одно так далеко, воно не торкнеться тебе….
Увесь карантин наша сім’я строго дотримувалась усіх правил. До магазину – лиш при потребі, рукавички, маски, антисептик, жодних зустрічей з родичами, спілкування – лише по відео чи аудіо-зв’язку… В такі дні починаєш розуміти сенс щастя та з чого складаються хвилини радості. І лише щоденна онлайн-Служба Божа, вервиця до Божого Провидіння та молитви до Матері Божої Потіхи допомагали триматися в цих умовах, вірити в Божу любов та милосердя.
Наприкінці травня деякою мірою послабився карантин. Люди частково змогли вийти на роботу та побачити один одного. Одного дня у мене піднялась температура, з’явилась ломота в тілі та кашель. Згодом ці симптоми зникли, проте стан був жахливий – такого раніше не було. За декілька днів з’являється температура у мами та в сім’ї сестри. Але не виникає й найменшої думки про те, що це і є та страшна хвороба. Одного ранку, прокинувшись, я зрозуміла, що в мене з’явились проблеми з диханням. Мені дедалі ставало гірше дихати, а кожен ковток свіжого повітря спричиняв біль у грудях… У мами чомусь не спадала температура …. В такі хвилини Боже Провидіння посилає людині силу та розум прийняти правильне рішення. Того ж дня рентген легеней вражає нас із мамою своїм діагнозом – запалення… Спершу я подумала, що це банальна помилка. Але слова сімейної лікарки вбили та повернули у дійсність одразу ж: «Я кладу вас у стаціонар, негайно! Бо не хочу брати на себе за вас відповідальність…» Чесно кажучи, у звичайному житті я знала, що таке «стаціонар», але в тій ситуації не могла зрозуміти, що це таке. Це – куди? Страх перед невідомістю…
«Тіло моє і моє серце знемагають; Бог – скеля мого серця і повіки моя доля» (Пс. 73, 26)
Лікарня... Нас із мамою поклали в одну палату. Обстеження, ін’єкції, киснева маска, якою треба часто дихати, аби жити… та очікування результату ПЛР-тесту, який є надзвичайно важливим. А ночі в лікарні – які вони тяжкі, довгі та безсонні… В нашій палаті вночі було чути єдиний звук… шурхіт вервиць та шепіт наших молитов… Одного дня до нас у палату заходить усміхнена молоденька медсестра і так просто та безтурботно питає: «Це ви мама з донькою? А ви знаєте, що у вас ковід?» Сказавши це так легко та безтурботно, вона навіть і уявлення не мала, що тоді, в червні 2020-го, діагноз про цю невідому й страшну хворобу може викликати в пацієнтів жах, страх, розпач та страшенний плач…
Жах – що ця жахлива та невивчена хвороба є саме в твоєму організмі.
Страх – за хвору маму, рідних вдома та тих, яких ти міг заразити.
Розпач – здавалося, що весь світ упав на тебе в одну мить. Чому саме ти захворів?!
І плач від безсилля та страху…
За 20 хвилин медсестричка повертається, щоб вибачитись та сказати, що це помилка, що насправді хворі не ми, а хтось інший. Напевно, бідна дитина перелякалась нашої реакції і просто не знайшла нічого кращого, як збрехати. У нашій свідомості з’являється глуха тиша, наче перед страшною грозою, але спостерігаючи, як поспіхом приходять санітарки кварцувати палату й починають остерігатися нас, все починаєш розуміти. В голові поселяється страх, таке враження, що боїшся сам себе. Хочеться відділитися від свого тіла, бо воно зрадливе, бо в ньому живе щось чуже, не твоє: смертельний вірус, який невідомо, чи вилікують. Ми були приємно вражені черговою лікаркою, яка того вечора прийшла, щоб нас підтримати та заспокоїти. Напевно, Господь Бог направив її до нас, бо її слова надзвичайно підтримали нас та заспокоїли – наче добрий ангел, вона дала надію нам на те, що все буде добре...
Зараз, перечитуючи старі дані про захворюваність на ковід у Львові, довідуюся, що станом на початок червня 2020 року в нашому місті та на Львівщині від початку пандемії було підтверджено 1830 випадків інфікування коронавірусом. За добу в лабораторних центрах міста проводили до 500 ПЛР-тестів, з яких близько 96 – позитивні (в основному це були мешканці Львова). Отож, у ті дні ми були одними з перших, що захворіли на ковід на Львівщині та на Рясному. Тоді коронавірус сприймався як жахлива, ганебна хвороба, яку невідомо де ти міг підхопити. Про неї боялися зізнатись, щоб не довідалися оточуючі, бо реакція суспільства могла бути різною, навіть небезпечною та неадекватною.
Через чотири дні перебування в одній із міських лікарень нас швидкою перевезли до інфекційної лікарні. Якщо у світі є лікарі, наче ангели, то є й інші… Медсестра зі швидкої, з якою я не була знайома й ніколи не бачила раніше, зухвало і з посмішкою спитала нас трьох: «А хто з вас із Рясного? І де ви ТОГО набралися?» Я була настільки вражена такою непрофесійною та безцеремонною поведінкою цієї медпрацівниці, що через клубок у горлі, лише змогла спитати: «А ви хто?» – «З району я, з району…» Хто дає такому медикові право ставити такі запитання пацієнтові в той час, коли в цілому світі панує ПАНДЕМІЯ невідомої та невивченої хвороби?!
Знову обстеження, ПЛР-тест, опис хвороби, з ким контактували, як заразились… Ввечері поселили в палату, а йдучи коридорами лікарні, жахалися від побаченого: бокси, боси, бокси, де повно ковідних хворих і майже всі дихають кисневими масками… Зайшовши в палату та побачивши наших двох сусідок, на перший погляд, сумних та злих жінок, я впала в розпач. Я, яка мала підтримувати свою маму в такій ситуації, виявилась просто не готовою до цього – отже, просто розревілась від жаху та безсилля. Жіночки швидко повернули мене до тями та заспокоїли, сказавши те, що я сама й без того розуміла: я маю бути підтримкою, а не розпускати нюні… В першу ніч у новій лікарні я, на диво, спала, проте пробудження моє було жахливим. Прокинулась рано-вранці від того, що мене будять. Першою, кого я побачила над собою, була медсестра в захисному костюмі. Виглядала, наче космонавт – зі шприцом вона прийшла брати кров із вени. І знову повернення у страшний сон…
Лікування було довгим, важким, болючим та кропітким. Окрім різноманітних пігулок, приймали щоденні ін’єкції по декілька разів на день і внутрішньом’язево, і в живіт, і величезні банки з крапельницями. А «хитромудрі» вени просто «ховалися», знайти їх було все важче й важче, а нам було все болючіше та болючіше. Здавалось, що на руках не залишилось жодного живого місця, де б не стояв катетер. Ліків вливали стільки, що складалося враження, що крові у нас просто нема, а по венах та судинах течуть лише ліки. Напевне, це й було причиною непереборного відчуття голоду, яке постійно переслідувало нас.
Коронавірус на кожного впливає по-різному. Не хочеться згадувати найгірше та найболісніше, проте, дякуючи Богу, в лікарні, окрім запалення, втрати смаку та нюху, мама мала постійну слабкість та страшенну сонливість. Я ж навпаки: двостороннє запалення, втрату нюху та смаку і жахливе безсоння. За 23 дні, проведені в лікарні, напевне, лише 3 ночі я спала і то завдяки снодійним, які перестали на мене діяти одразу ж після другого прийому. Ночі ж у лікарні – довгі та нестерпні…
На жаль, були й дуже важкі пацієнти. Вони кричали та стогнали, а лікарі не давали собі ради з ними. Завжди пам’ятатиму одну страшну й неспокійну ніч. Здавалось, ніхто не спав тієї ночі, коли двоє літніх пацієнтів кричали так голосно весь час, а на ранок їх не стало... Побачивши у вікно, як виносять у чорних мішках… людей, я нарешті зрозуміла слова вервиці до Божого Провидіння, яку ми молилися щодня під час карантину разом з отцем під час онлайн-Літургії: «О Боже, відверни від нас ту страшну кару!»
Запам’яталося мені молоде подружжя, в якого виявили COVID-19, і вони зі своїми малими здоровими дітками (одному 4 рочки, а друге немовля) на руках, змушені були лягати в дорослу лікарню, бо не мали з ким залишити малечу. Мама частенько гуляла з дітками по подвір’ї лікарні, а я, спостерігаючи через вікно за ними, зі співчуттям думала, яке ж то терпіння переносять ці люди і яку мають силу.
Лікарі – це наче ангели в білих халатах. Яку важку та титанічну працю вони виконували та й продовжують виконувати зараз! Літо, спека, велика кількість пацієнтів, яких треба рятувати від страшної та маловідомої хвороби! Важкий, душний спецодяг та всі необхідні спецзасоби, щоб захистити себе від прямого контакту з інфікованими пацієнтами. Це справді складне випробування для медиків – моральне та фізичне. Для нас, пацієнтів, вони виглядали, наче космонавти у скафандрах, бо, крім їхніх втомлених очей, нічого більше не було видно. Знеможені та знесилені, стікаючи потом під душною спецформою, вони продовжували лікувати людей, наражаючи своє життя на небезпеку. Ми зі щирою теплотою та вдячністю згадуємо всіх медиків, яких зустріли в цих двох лікарнях. Вони виявились не лише професіоналами своєї справи, але й щирими та добрими людьми, які лікували не лише ліками, але й добрими й теплими словами підтримки та розуміння. Завжди будемо згадувати у своїх молитвах цих неймовірних людей…
«Веселе серце – ліки добрі; а дух прибитий висушує й кості» (Прип. 17, 22)
Ми постійно молилися та хвилювалися за рідних, які залишились вдома, за їхній щасливий результат рентгену легеней, за негативний результат ПЛР-тесту у батька… Дякуючи опіці Матері Божої, запалення ніхто, крім нас, не мав. Сім’я сестри помалу одужувала від ковіду, а наш батько та племінник, дякувати Богу, дивом не підхопили цього вірусу. Підтримка наших рідних була неоціненною. Їхня турбота та опіка допомагали нам одужувати. Племінник купував необхідні ліки, яких часом було важко знайти, сестра готувала їжу, а батько привозив усе необхідне нам до лікарні.
Часом чую від людей, які збираються лягати в лікарню, про те, що вони матимуть окрему палату, і при цьому людина так тішиться і гордиться цим! Брехня! Повірте: боронь, Боже, бути в лікарні одному в палаті! Я це вже знаю! Адже сусід по палаті – це і розрада, і поміч, і розуміння ваших спільних проблем, і сміх крізь сльози. Наші сусідки мінялися, бо одужуючи від ковіду, повертались додому. Це були жіночки, кожна зі своїми життєвими історіями. У кожного родичі сприйняли хворобу по-різному. Когось підтримували, а в декого – навпаки, родичі сприйняли це настільки неадекватно, що навіть погрожували, що проклянуть (!!!), якщо з них хтось захворіє. Але незважаючи на важку ситуацію, в яку ми тоді потрапили, завжди намагалися підтримати й підбадьорити одна одну. Приємним був і той факт, що, незважаючи на те, що ми були з різних частин Львова, нас об’єднувала віра в Бога. Кожна з нас мала з собою молитовник та вервицю. Вечорами, коли не було процедур, я вмикала вечірні молитви, які транслювалися онлайн по Інтернету з нашої церкви. Ми всі разом молились, а коли чули слова отця Василя, аби молитись за хворих на ковід, просто плакали… Осо-бливо вразила російськомовна сусідка, яка при перших словах молитов постійно втирала сльози і ревно молилася. Певне, вони торкались болючих струн її душі. Я неодноразово писала в онлайн на сайті нашої церкви про молитву за наше здоров’я та здоров’я наших сусідок. Одна з хворих навіть переписала адресу сайту нашої церкви, аби продовжувати й надалі слухати онлайн-Богослужіння. Згодом ми навіть написали спільну картку за здоров’я нас усіх та наших родин, яку я віднесла до нашої церкви вже в липні, коли повернулася з лікарні.
«Я – воскресіння і життя. Хто в Мене вірує, той навіть і вмерши – житиме! Кожен, хто живе і в Мене вірує, – не вмре повіки. Віриш тому?» (Йо. 11, 25–26)
Я щиро вдячна Господу Богові та Матері Божій за всі випробування і терпіння, які нам довелося пережити тоді, за Їхню любов та ласку до нас. Вдячна за те, що ми були разом з мамою і могли підтримати одна одну, за ласку одужання для нас та наших рідних. Щиро вдячна за титанічну працю всіх медпрацівників, яких ми зустріли на нашому довгому шляху до одужання, та за тих, хто весь час був поруч з нами, за їхню підтримку та молитви. Нехай Божа опіка охороняє та благословляє вас на вашій життєвій дорозі! Молімося за Боже Милосердя та опіку Матері Божої Потіхи для всього людства, за захист від хвороб під мирним небом.
