Настала 1-ша неділя Великого Посту, так звана неділя «Православія». Мешканці Галичини, а особливо м. Львова, знаючи про те, що відбувається на Святоюрській горі, з нетерпінням очікували результатів: що вирішить «синедріон», який складався зі зрадників Греко-Католицької Церкви. Про ці «торжества», які відбулися з нагоди святкування «возсоєдінєнія», «Православний єпархіальний вісник» писав: «Після того лишилось тільки відсвяткувати «торжество Православія». Бо день 10 березня припадав саме на так звану неділю «торжества Православія». На цей раз не можна було знайти кращої назви для цієї неділі 10. ІІІ 1946 р., бо тепер справді скромне, смиренне православіє святкувало свій тріумф над гордим Римом.
У навечеріє неділі «Торжества Православія» Екзарх із Єпископами соборно відслужив всенощну за православним звичаєм і обрядом. Юр уперше бачив у себе таку величну відправу.
А другого дня служилася Св. Літургія з усією урочистістю, на яку лише може спромогтися церковно-богослужбовий устав. І тут до того, що заведено в Православній Церкві, греко-католицька Церква долучила свої специфічні церемонії, а саме: перед Службою Божою та після неї Екзарха вели до церкви та відводили всі священики у світлих ризах цілою процесією, з хоругвами та образами, під звуки дзвонів. А Екзарх, за місцевим звичаєм, з балкона Архієпископської палати подав благословення віруючим, що зібрались на Святоюрському подвір’ї. Служба Божа цього дня правилася при вщерть заповненому храмі. Співало два хори: один свій, святоюрський, а другий (головний) – зі старої православної церкви з Францисканської вулиці. Адже православні завжди мали найкращі хори старої церковної співочої культури. Після цієї небувалої Служби Божої було аж три архіпастирські слова. Говорив єпископ Михаїл Дрогобицький, єпископ Макарій Львівський і, врешті, Екзарх України, митрополит Іоанн. А найбільшою притягаючою силою цієї Служби Божої був образ Божої Матері, що його подарував Львову святий Київ. Не мала нічого кращого в себе Києво-Печерська Лавра, немає кращого образа на цілій Україні. І хто, знає, чи в цілому світі є ікона, краща від тієї, Києво-Печерської? Господь хотів, щоб вона у себе вдома стояла непомічена, в олтарі над жертівником, поки її не побачив о. Доктор Костельник і не випросив у Екзарха як дарунок для Львова після Собору. І Екзарх додержав слова; літаком привезли цю святу ікону. Цей образ перед початком Служби Божої з Владичої палати до церкви Св. Юра внесли на своїх руках Преосвященний Макарій і Преосвященний Нестор, в їхніх особах наче б вся Україна віддавала Св. Юрові найцінніший свій скарб. І саме тому образ Богоматері весь час Служби Божої стояв на найпочеснішому місці в храмі Св. Юра, на владичному троні. А по Службі Божій, перед молебнем, перші, по віках перерви, наші православні Галицькі Владики Антоній і Михаїл занесли ікону до бічного олтаря, де її умістили побіч образа Теребовлянської Божої Матері, і там вона стоїть по нині, захоплюючи вірних своєю незрівняною, просто чудесною красою. На молебні о. д-р Костельник говорив про цей образ чудесний, чудодійний, незрівняний; що його малювала якась надзвичайно побожна людина, що перед ним молився гетьман Богдан Хмельницький, вирушаючи в похід за волю України і віру православну. Колись на Хортиці в Запорізькій Січі стояла церковця Покрова Божої Матері. Нині Мати Божа бере під свій святий покров Галицьку православну Церкву, і це саме у той вікопам’ятний день 10 березня, день Собору.
Решту цього дня провели делегати на спільній трапезі в товаристві Екзарха, всіх єпископів, в теплій, сердечній атмосфері, яку витворила історична подія, що носить назву: «Собор повороту до віри батьків» (Єпархіальний Вісник. Орган Львівсько-Тернопільського Єпархіального управління, №2–3, Лютий – березень 1946 р.: Львів, С.12 – 15).
Хочу зауважити ще одне духовне лицемірство, а саме: «бо тепер справді скромне, смиренне православіє святкувало свій тріумф над гордим Римом». Людина покірна, смиренна, тиха, віруюча ніколи не буде тріумфувати над людиною гордою і зарозумілою – такий тріумф недоречний, зайвий, нехристиянський. Тут іде мова про політику, мстивість, зарозумілість, бажання вивищитись (нарешті наша взяла, ми тепер покажемо тим уніатам!). Перемога політична, ідеологічна Москви над Європою і Католицькою Церквою. В цьому немає взагалі християнського духу, таке виписувати можуть люди, далекі від Христа і Його науки. Віднині о. Костельник і його послідовники не будуть служити «гордому й ворожому» Риму, а атеїстичній, комуністичній Москві. Гордість і зухвалість о. Костельника і всіх його прихильників простежується ще від середини 20-их років ХХ ст., особливо в дописах до часопису «Нива» – там стільки різної отрути і бруду було вилито на Католицьку Церкву...
Так описувала православно-більшовицька пропаганда на своїх шпальтах «тріумф» возз’єднання уніатів Галичини з православною Москвою. Крім цього свідчення, є ще інші, цілком протилежні:
«Наступного дня відбулась архієрейська Служба Божа. Служив Йоан (москаль за походженням – Іван Александрович Соколов), «митрополит київський і галицький». У своїй короткій промові, виголошеній поросійськи, (української мови не знав, дарма, що «київський і галицький митрополит), він передав «благословенство» від патріарха «всея Русі» для отців «собору» і всіх вірних «возз’єднаної церкви». Водночас він передав «дар київської церкви» (образ Божої Матері з Печерської Лаври) для катедри Св. Юра. Його приміщено за головним престолом у храмі. На це богослужіння доступ був дуже обмежений. Вступ мали лише ті, хто одержав окремі, спеціальні перепустки, тому й вірних на богослужінні було дуже мало. По Службі Божій москаль-митрополит парадно перейшов до палати наших митрополитів. Хтось із присутніх зауважив, що в нього зелені, військові штани. Це зараз же рознеслося містом, і Костельник мусив наступної неділі спростовувати, що в Митрополита Йоана штани звичайні, чорні.
За весь час тієї наради, першого й другого дня, весь Собор Св. Юра, себто храм і палата митрополита та всі забудови, пильно охоронялися сильним кордоном уніформованої й тайної поліції МВС.
Цією богослужбою, з охороною агентів МВС та участю двох-трьох сотень вірних, закінчилася уся «возсоєдінітєльна парада». Настрій у місті змінився. Раніше, перед «собором», панувала пригнічена, тривожна атмосфера. Ще була надія, що може це діло розіб’ється, може воно якимось чином не вдасться, може станеться щось надзвичайне й «собор» заміниться у маніфестацію нашої стійкості! На жаль, надії не справдились.
Опритомнівши від вражень «собору», загал священиків і вірних поспішив до своїх церков, щоб там шукати порятунку, молитись за своїх мучеників-владик, за сотні ув’язнених священиків, за вірних, за оборонців своєї Церкви. Загал священиків і вірних не прийняв постанов цього розбійничого «собору» й залишився у своїй вірі, потрактувавши їх так, як і всі інші укази більшовицької влади.
Після «собору» священики-делегати того ж таки дня роз’їхалися. Хоч вірні, за винятком кількох випадків, не робили докорів своїм священикам, не вважаючи їх апостатами, та все ж доля тих священиків-делегатів була незавидною. Від них вимагали посиленої діяльності не лише нові церковні органи, але й райком партії. Ви – мовляв – делегати, розписались під постановами – других просвіщайте!
Але діло не йшло. Ні священики, ні вірні у «казьонне православ’я» не включились, і тоді зачалася друга фаза гонінь, що триває по нинішній день» (Ю. Герич. Як відбувся «возсоєдинительний собор» у Львові 8 березня 1946 р. (На основі свідчень учасника). – Календар «Світло»: Торонто–Нью-Йорк, В-во оо. Василіян, 1955. – С. 88–91).
(Далі буде)
