Більшовики і РПЦ убезпечилися на всі сторони й випадки з тим, щоб підкреслити легітимність і важливість Львівського псевдособору. Аби не виглядало, що собор був «бажаний і довгоочікуваний» лише для самого духовенства, яке так тужило й виглядало, коли прийде духовне й національне спасіння та визволення з православної Росії, вони залучають до цього також народ і різні тогочасні організації: «В цьому місці засідання наступає зворушлива сцена. Преосвященний Антоній (Пельвецький) зачитує ось такого листа від одного 83-літнього старця, селянина Гапи Михайла зі с. Сетихів (очевидно, йдеться про с. Ситихів нині Пустомитівського району. – Прим. Ред.).
«До Святішого Собору греко-католицької Церкви у Львові. «Я, віруючий греко-католик, селянин села Сетихів Львівського району Михайло Гапа, довідався про те, що у Львові зібралися Всечесні Отці рішати велику справу з’єднання Церков. Мені пощастило дожити до того часу, коли на старості днів буду православним. З нагоди цього передаю Соборові мій дарунок – хрест, який тримали ще мої діди, як знак любові до Православ’я. З радістю я пережив часи, коли Червона Армія звільнила нас від загарбників німців, а сьогодні для українців настала друга радість – ми вертаємось до своєї Матері – Православної Церкви. Прошу Всечесних Отців прийняти цей хрест, як символ любові до Православія, від імені нас, старших людей, і залишити його у св. Юрі, як давню згадку того, що нас примусили прийняти унію, але в душі ми були православними. Селянин Михайло Гапа, село Сетихів, 83 літ» (Діяння Собору Греко-Католицької Церкви у Львові 8–10 березня 1946. Видавництво президії собору: Львів, 1946. – С. 37).
Прочитавши вищенаведений лист, неважко зауважити, що це стиль аж ніяк не 83-літньої людини: винятково літературний грамотний текст, старші люди тогочасної Галичини не спілкувалися такою літературною й духовною мовою. Просто хтось постарався написати його від імені старенького дідуся, який нібито дуже радо вітав Радянську Армію і з нетерпінням очікував більшовиків у Галичині. Крім того, щоб на старості літ зламати свою віру й стати апостатом – мало віриться. Отож, немає сумнівів, що це звичайна фальсифікація. Текст листа розміщений на одній сторінці, а світлина хреста на наступній. Перечитавши ці рядки, очікуєш побачити трираменний православний хрест зі скісною поперечкою, який дідусь і його предки зберігали й передавали з покоління в покоління як надзвичайно дорогу духовну реліквію. Перегорнувши сторінку, бачимо звичайний однораменний католицький хрест. Хрест, на якому прибитий корпус конаючого Ісуса (у православній церкві немає звичаю давати на хресті корпус, там Ісус мальований), до того ж – на ногах один цвях. Таким чином, дідусь був греко-католиком і ним відійшов у Вічність, а греко-католицький хрест – усього-на-всього невдала більшовицько-православна агітація.
Далі на «соборі» щедро демонструють листителеграми від парафіяльних громад, які «ликують» із приводу переходу в лоно «матірної» Православної Церкви: «Ми віруючі села Ляцкі дізнавшись про возєднання Греко-Католицької Церкви з Православною вітаємо це рішення собору = від віруючих Захарчук Жмурко Ялган Мурин» (Діяння Собору Греко-Католицької Церкви у Львові 8–10 березня 1946. Видавництво президії собору: Львів, 1946. – С. 39).
«Ми миряни Жадачевського р-ну Дрогобицької обл. дізнались про те що зараз відбувається Всегалицький собор наших духовних пастерів які мусять розв’язати важливе питання щодо приєднання Греко-Католицької Церкви до Православної шлемо вам палке вітання. Ми певні що та вікова мрія віруючих вийти спід впливу Рима буде розв’язана на користь всіх віруючих. Ми приєднуємо свої голоси до ваших і віримо що ви вирішити возьєднаннія як це угодно Богу = Снигура Дикий» (Діяння Собору Греко-Католицької Церкви у Львові 8–10 березня 1946. Видавництво президії собору: Львів, 1946. – С. 39–40).
«Возлюблені у Хресті дублінського приходу одобрюємо вашу ініціативу про возєднання Греко-Католицької Церкви з Православною Церквою. Тепер зібрана вся руська земля в давніх своїх кордонах. Червона Армія назавжди звільнила православний народ від рабства. Ми тепер усім православним народом святкуємо великі історичні перемоги. Одночасно не можемо не згадувати до чого кликав нас Ватікан і його близькі співробітники. Вони звали нас під гніт Гітлера створювали недовірья до російського народу. Відправляли молодь на каторжні роботи. Вкупі Гітлером хотіли знищити православні народи. Все людство піднялось проти кривавого безумця. Господь благословив зброю проти Гітлера на захист свободи миру і щастя людства. Словом Божім Червона Армія знищила фашизм на завжди. Ми счасливі що нас звільнили від Ватікану і повернули наші серця до бувшої матері церкви Православної. Ми впевнені в тому що великий собор приєднає нас до Православної Церкви во славу Триєдиного Бога Йому та буде честь слава во віки віків. Підписали церковна громада двадцять чоловік парох Гайдукевіч Александр Проць Петро Мелько Василь Михаїл Герасименко і другі….» (Діяння Собору Греко-Католицької Церкви у Львові 8–10 березня 1946. Видавництво президії собору: Львів, 1946. – С. 39).
Завжди були, є і будуть люди слабкодухі, зрадники, відступники від віри – тут нічого особливого і дивного немає. Зауважмо: всі складають гратуляцію й подяку Червоній Армії. Тут не йдеться про сумління, справедливість, чесність, порядність, переконання, навіть свободу вибору віри – у народі лише панічний страх перед більшовизмом.
