7 березня, перша субота місяця. Вже майже понад дві доби безперестанку падає і падає мокрий лапатий сніг. Гілки дерев під його тягарем аж повгиналися, не в силі втримати такої ваги. Виглянеш зранку у вікно – та ж сама картина, що і вчора: ніякого просвітку за тим снігом. А ще, казали, що якийсь там бабак заповідав ранню і теплу весну! По телевізору показували і переконували, що пророцтво те – стопроцентне. Ще б запитали ту нещасну тваринку з Червоної книги, як довго і як успішно криза наша триватиме…
Молода жінка штовхає поперед себе візочок із дитиною, відмахуючись від сніжинок, як від мух. Вона прямує від вулиці Шевченка у бік аптеки. Поруч з нею – молодий чоловік, з яким молодиця, так виглядає, щойно закінчила розмову. Вона рушає у потрібному їй напрямку, він залишається на місці. У цей час між ними опиняється Ганна, яка повертається з церкви Святих Верховних Апостолів Петра і Павла з набоженства до Матері Божої Параманної. Ганні потрібно перейти вулицю на другий бік – там автобусна зупинка, отож прямо перед собою вона бачить цього молодого чоловіка, вираз його обличчя, очі… Погляд у нього самовпевнений, скляний і холодний, у голосі – метал і відчуженість. “Так що я сьогодні вдома ночувати не буду, зрозуміла?”, – кидає він своїй (це вже точно – своїй) жінці навздогін. Ганна вже не бачить тієї жінки (бо та лишилася за спиною), але чує її голос, звернений до чоловіка: “Ігор! Чуєш? Тільки попробуй!” У тому голосі прочитується і наказ, і благання, і погроза, і відчай… Всього два речення двох рідних-чужих людей, а в них проступає непроста доля.
Щось до болю знайоме Ганні в тих словах і долях! Чи не з нею таке саме було ще зовсім, здається, недавно? Невдала історія її життя повторюється, продовжується і триває в інших людях. Чому? Хіба так має бути?! Помилками і глупотою, безглуздям і егоїзмом позначена дорога нашого перебування на землі. Ось такий духовний клімат, такий приклад, такий слід ми залишаємо після себе. Все повторюється, і люди – мов ті сліпі кошенята – тикаються носом у те саме болото. Ще й гоноруються при цьому, поспішаючи опинитися біля розбитого корита. Ганні стало неймовірно боляче: те саме казали їй колись, і те саме казала вона… Тож сьогодні розмову того незнайомого молодого подружжя сприйняла, мовби власне лихо. Гостро кольнуло в серці – так, ніби з нею все те знову відбувається.
“Бідні мої діти! – розмовляла подумки з тими молодими незнайомими людьми, вже сидячи в маршрутці. – Як застерегти вас від нерозважливих кроків, які обернуться для вас у майбутньому докорами сумління через непоправність скоєного і різними депресіями? І хто це може зробити? Чи є в світі хтось такий, кого б ви захотіли слухати? Чи знаєте, що бездумно покинувши щойно поставлений фундамент, ви навряд чи побудуєте новий – надійної, належної якості? Не виключено, що потім кинетеся щось ліпити-будувати ще і ще раз… Як малі безвідповідальні діти, що граються у піску… Щоб врешті зрозуміти, які з вас невдахи-будівничі і що треба було триматися першого фундаменту, розбудовувати його, як Бог заповів. Бог не хоче допустити до розтерзаності нашої душі, до її остиглості і порожнечі. Він бажає нам миру і спокою. Він накреслив план і закони, за якими маємо жити. Невже так важко їм підкорятися заради власного ж блага? Навіщо нищити себе, ставлячи свої забаганки понад усе? Матінко Божа, опам’ятай їх! Так, саме Матінка Божа і ніхто інший може відвернути нещастя, а привернути мир і злагоду у наші молоді сім’ї, яким загрожує розпад”.
Ганна стала в думці формулювати намірення: “Господи Боже мій! Жертвую Тобі цю вервичку в наміренні цієї молодої сім’ї і в наміренні всіх сімей, які перебувають на грані розриву. Прошу про опам’ятання для Ігоря і його дружини. Благослови їхню дитинку, дай їм усвідомлення відповідальності, збережи і зміцни їхній шлюбний союз на многії і благії літа. А Ти, Матінко Божа, не переставай чувати над ними”. А потім всю дорогу відмовляла вервичку до Матері Божої Неустанної помочі. Переступивши поріг хати, одразу ж подзвонила двом своїм надійним товаришкам, розповіла про цей випадок і попросила о молитву.
Мусимо допомагати одне одному – і своїм, і чужим, і ближнім, і дальнім – на кожному кроці, у кожній потребі, при кожній нагоді і можливості. Тоді, не виключено, Милосердний Господь наш і захоче зглянутися над нами, нерозумними, а Матінка Божа не допустить повторення нами тих самих гріхів, провин і помилок. Не буде такої моральної руїни в нашому народі. Молитва мури пробиває. А Бог же – не холодний бездушний мур...
У ХVIII столітті в Німеччині, а згодом у Франції жив безбожний письменник, публіцист і поет Гайнріх Гайне (1797-1856), виходець із жидівської купецької родини. Він гостро виступав проти християнства, а з Христа нещадно кпив. І ось цей богохульник і цинік описав в одній своїй поемі, як Христос, блідий, закривавлений, увінчаний терням, йде вулицями одного міста (мабуть, Атен) з хрестом на раменах. Приходить до якоїсь пишної кімнати і бачить, що за велетенським столом сидять різні поганські і сектантські боги та й бенкетують. Христос підходить до них, знімає з рамен свій хрест і кладе його на стіл з таким грюкотом, що той аж угинається. Дзенькають золоті чаші, замовкає музика, боги з переляку щораз більше бліднуть і бліднуть, а згодом зовсім розчиняються у сірій мряці. Залишається лише Христос. І цей безбожник і цинік Гайне закінчує свою поему такими несподіваними словами: “З усіх богів, які будь-коли існували, залишився донині тільки Христос – найгарячіше люблений, бо, щоб полонити людські серця, треба терпіти”.
