Вище за Енгаді, де есеї плекали кунжут і виноградники, крута стежина вела до грота в горі. До нього входилося повз дві дорійські колони, вирізані в скелі, – як ті, що є в Йосафатовій долині в Притулку Апостолів. Там, у цьому гроті, людина ніби висіла над прірвою, немов у вірлиному гнізді. У глибині ущелини звідти виднілися виноградники і житла людей; далі Мертве море, нерухоме і сіре, і невтішні гори Моабу. Єсеї використовували пущу для тих братів, які хотіли пройти випробування самотністю. У гроті були згортки з висловами пророків, зміцнювальні запашності, сухі фіги й тонкий струмінь води, що дзюрчить із розколини у скелі, – єдине підкріплення аскета під час медитації. Туди й подався Ісус.
Передусім Він подумки оглянув минуле людства, зважив вирішальність доби. (…) Ізраїль агонізував у цупких обіймах Риму. Чи варто всоте ризикнути підняти народ, як про це мріяли фарисеї, і силою відновити тимчасове царство Ізраїлю? Чи слід оголосити себе сином Давида і вигукнути разом з Ісаєю: “Я розтопчу народи у гніві моєму, я виповню їх своїм обуренням, я вергну їх силою на землю”? Чи треба стати новим Макавеєм і оголосити себе царем-первосвящеником? Ісус міг зважитись на це. Він бачив, як юрми ладні повстати на поклик…, а сила, яку Він відчував усередині себе, була незмірно більшою силою. Але чи можна насильство перемагати насильством? Чи може меч покласти край царству меча? Чи не означало це викликати до життя нові темні сили?
Чи не краще розкрити для всіх ту істину, що доти залишалася привілеєм кількох святилищ і купки втаємничених? Чи не слід вплинути на серця людей в очікуванні того часу, коли шляхом вищого знання і внутрішнього прозріння істина проникне в свідомість людей? Чи не треба проповідувати небесне царство простим людям, чи не варто замінити царство Закону царством Благодаті, перетворити людство зсередини, відродити його душу?
(…) Але яка буде доля пророка, який наважиться розірвати завісу храму, щоб показати пустку святилища, який насмілиться виявити неповагу одночасно і до Ірода, і до Цезаря?
Ісус палко молився. Під час молитви якийсь неспокій, дедалі більша тривога опановували його. Він починав утрачати дивну радість знайденої сили, і душа починала занурюватися в темну безодню. Чорна хмара оповила Його. Вона була сповнена тінями: Він впізнавав у них образи своїх найближчих. Тіні ці одна по одній казали Йому: “Ти хочеш неможливого! Ти не знаєш, що буде через Твоє безумство! Відмовся!” Але необорний внутрішній голос заперечував: “Так треба”. Він змагався таким чином протягом кількох діб, то стоячи, то вклякаючи, то ницьма. Дедалі глибшою ставала безодня, в яку Він занурювався, і дедалі чорнішою ставала хмара довкруг. Він немов наближався до чогось страшного і невимовного.
Відтак Він опинився в екстазі яснобачення, коли прокидається те, що найбільше ховалося у свідомості, стає на мову з живим духом усіх речей і відкидає на прозоре ткання сну образи минулого і майбутнього. Зовнішній світ зникає, очі заплющуються. Ясновидець споглядає Істину в променях світла, яке заполонює всю його істоту, утворюючи з розуму полум’яне осереддя світла.
Розлігся грім, гора затремтіла до самої основи, раптовий вихор з’явився з глибин простору, підняв Ясновидця на вершину єрусалимського храму. Дахи й вежі міста виблискували в повітрі, немов ліс із золота і срібла. Гімни долинали зі Святая Святих. Хвилі тиміяму підіймалися з усіх вівтарів і линули до ніг Ісуса. Народ у святковому вбранні юрмився у портиках. Прекрасні жінки співали для Нього гімни палкої любові. Лунали сурми, і сто тисяч голосів вигукувало: “Слава Месії! Цареві Ізраїлю!” “Ти будеш цим царем, якщо вклонишся мені”, – пролунав голос. “Хто ти?” – спитав Ісус.
І знову знявся вихор і поніс Його через простір на верховину. Біля Його стіп лежали царства землі, освітлені золотавим сяйвом. “Я цар духів і князь землі”, – долинав голос ізнизу. “Я знаю, хто ти, – сказав Ісус. – Ти з’являєшся у незліченних подобах і ім’я твоє сатана. З’явися у своєму земному образі”. З’ява коронованого монарха завидніла на троні на хмарі. Блідий серпанок оточував імперську голову. Похмурий образ вимальовувався на кривавому сяйві, лик його був блідий і погляд його був, як блискіт меча. Він сказав: “Я Цезар. Схилися переді мною, я дам тобі всі царства”. Ісус відповів: “Оступися, спокуснику! Бо написано: “Ти будеш вклонятися лише Вічному, твоєму Богу”. І з’ява ураз щезла.
Опинившись знов на самоті, в печері Енгаді, Ісус запитав: “Якою ознакою я переможу владарів землі?” “Ознакою Сина Людського”, – мовив голос згори. “Покажи мені цей знак”, – сказав Ісус.
Блискуче сузір’я з’явилося на обрії; воно складалося з чотирьох світил у формі хреста. Галилеянин упізнав знак давніх посвят… (…) Символ одночасно і життя, і смерті, і воскресіння, він зустрічався і в підземеллях, і на могилах, і в незліченних храмах. Осяйний хрест збільшувався і наближався, немов зваблений серцем Ясновидця. Його чотири зірки полум’яніли, наче чотири Сонця. “Ось магічний знак Життя і Безсмертя, – сказав голос з неба. – Колись люди володіли ним, але потім втратили. Хочеш повернути його людям?” “Хочу”, – відповів Ісус. “Якщо хочеш: поглянь – ось Твоя доля”.
Раптом чотири зірки згасли. Запала ніч. Підземний грім струсонув гори, і з дна Мертвого моря піднялася темна гора, на вершині якої виднівся чорний хрест. До нього була прибита людина, що знемагала у смертних муках. Оскаженілий народ вкривав гору і волав з пекельним знущанням: “Якщо ти дійсно Месія, врятуй себе!” Ясновидець широко розплющив очі. Він сахнувся, його зросило холодним потом: але ж цей розіпнутий – Він сам!.. Він усе збагнув. Щоб перемогти, треба було ототожнити себе з цим страшним двійником, що з’явився перед Ним, як зловісна осторога. Невпевненість закралася в душу Ісуса, і Він відчув себе немов завислим у пустці, розшарпуваним і муками розіпнутим – і образами синів людських, і глибоким мовчанням неба. “Ти можеш це прийняти або – ні”, – мовив янгольський голос. І вже з’ява починала тремтіти й подекуди бліднути, і привид хреста зі страченим даленів, коли перед внутрішнім зором Ісуса почали зринати, як на яскравій картині, всі страждальники біля купелі Силоам, а позаду них цілий тиск розпачливих душ, від яких линули тужливі крики: “Без Тебе ми загинемо. Врятуй нас, Ти, який вмієш любити”. Ісус поволі випростався і, розкриваючи обійми, вигукнув: “Приймаю хрест! Ним врятується світ!” І тієї миті Він відчув страшний струс у всій своїй істоті й заволав… Чорна гора впала, хрест зник, ніжне світло заполонило Ясновидця, неземним блаженством війнуло на Нього, і з високої блакиті залунав звитяжний глос: “Сатана переможений! Смерть подолана! Слава Синові Людському! Слава Синові Бога!”
Коли Ісус отямився від цієї візії, ніщо не змінилося навколо: світанкове сонце золотилося всередині гроту Енгаді, літепла роса, як сльози янгольської любові, зволожила зболені ноги; хиткий туман клубочився над Мертвим морем. Але Він сам був уже не той. Щось таке, що назавжди вирішує долю, здійснилося у глибинах Його свідомості. Він відгадав загадку свого життя. Він завоював світ, і велика упевненість наповнила все Його єство. Перемігши свою земну сутність, Він назавжди відкинув її від себе, з пережитої смертельної агонії виникла нова свідомість, яка сяяла небесною радістю… (…) З надр смерті, яку виміряв і передчув, Він виніс для своїх братів по людству надію і життя.
