У Різдвяну Ніч, коли великий Бог став людиною, радісна дрож пройняла все створіння. Море шуміло та клекотіло голосом дужим як грім, ліси розшелестілися, як тисяча музик, ріки весело журкотіли долинами. Не один із людей будився нагло та протирав очі, бо серце в нього в грудях забило на радощах. І відчував тоді цей сполох, начеб його збудив його Ангел-Хоронитель, та як будив, то шепнув йому таке слово, що думаєш і думаєш над тим і кінця нема.
У різних мовах це слово різне, одначе для всіх має воно однаковий, глибокий, чарівний звук: Бог є тут!
Слово це зрозуміли в Святу Ніч теж і квіти, й рослини.
Невподалік від вертепу біля Вифлеєма росло дерево, що на радощах стало цвісти. Була це стара яблуня. Про неї говорили, що її посадив ще Адам зараз по вигнанні з раю. Годі в це повірити, й воно справді переборщене. Одначе тільки в цьому правди, що ряд її предків можна довести аж до Адама. Це вже щось значить. А саме було воно так: коли Архангел одержав від Бога приказ прогнати Адама й Єву з раю, дав він Адамові кілька зернят із яблуні гріха та приказав йому засіяти їх на землі. З тих зерен виросла яблуня, що першим людям пригадувала, коли тільки вони глянули на неї, їх гріх і вдержувала в них тугу за втраченим раєм.
Та мало-помалу забули люди, відкіля взялася ця яблуня. Тільки мала яблуня не могла забути цього, що вона на своєму галуззі держала вужа, злого духа. І цей важкий спомин не давав їй ніколи спокою.
У Святу Ніч, коли всім світом пронеслася добра новина ангела про прихід Спасителя, теж і стара яблуня на вифлеємських полях почула цю добру новину. Вонадумалапроте, що люди вже мають бути увільнені з ярма гріха та що чорт, колишній вуж у раю, буде знищений Переможцем смерти й пекла. І дрож радости пройняла всю яблуню аждо найменших гіллячок. Вона зазеленілася, видала пуплішки та зацвіла. Еге ж, так воно дійсно було, яблуня була в Святу Ніч скрізь і скрізь повна цвіття - це були її сльози радості, це була її німа мова захвату, це був її ніжний поздоров, її ранішній дар Спасителеві світу.
