STATUS QUAETSIONIS
Католицька доктрина про свободу релігії
II. Свобода і католицька держава*
Людина є суспільною істотою. Вона не живе як ізольована одиниця, але перебуває у зв'язку і залежності від інших осіб і суспільних груп. Держава є найвищою і найчисельнішою організованою групою осіб, а її метою є спільне добро. Людина має одну кінцеву мету свого існування — осягнути вічне щастя в небі. У часі земного життя вона прагне до подвійної мети. По-перше, вона мусить заробити собі вічне щастя; по-друге, мусить осягнути дочасне щастя у такій мірі, у якій це є необхідним для досягнення першої мети. Метою держави є дочасне щастя людини. Її безпосередньою метою є, отже, збереження зовнішнього правового порядку і забезпечення у розумній кількості засобів, необхідних для розвитку людини в інтересах громадян і їх нащадків. Держава складається з двох основоположних елементів: авторитету і людських мас. Авторитетом наділені правлячі кола. Кожен авторитет має своє джерело у Бозі, і урядовці виконують свої обов'язки як Його представники. Тому держава за самою своєю природою мусить віддавати шану Богові, бо є Його творінням.
Держава зобов'язана забезпечувати спільне добро громадян: "Якщо існує лише одна правдива релігія, а її дотримання є найважливішим добром у житті як осіб, так і держав, то публічне визнання, захист і підтримка цієї релігії, а також правове стримування усіляких спрямованих проти неї атак, нападок і випадів є одним із найбеззаперечніших і основних обов'язків держави. Бо забезпечення і піклування про людське благо має бути пріоритетом держави" (Й. Раян).
Папа Лев XIII навчає: "Тож якщо в державі потрібно визнавати обов'язково одну релігію, тоді слід визнавати ту, яка є єдино правдивою і яку без труднощів, особливо в католицьких державах, можна пізнати, бо ж у ній знаки правди, мовби вирізьблені, проступають" (Лев XIII, енцикліка "Libertas"). Святий Пій X у своїй енцикліці "Vehementer Nos" (1906) звертає увагу, що "Твердження, нібито держава має бути відокремлена від Церкви, є абсолютно фальшивим і під усіма оглядами шкідливим. Бо сама засада, що держава не повинна займатися релігією, тяжко ображає Бога, який є Творцем і заступником будь-якого людського суспільства не в меншій мірі, ніж окремих осіб, і якому людський розум повинен поклонятися не лише приватно, але й публічно ".
Обов'язок почитання правдивого Бога і дотримування Його релігії тягне за собою ще одне зобов'язання — стримування публічного поширення єресі: "Держава має право стримувати і обмежувати (хоча часто не є доцільним користання цим правом), якщо блуд завдає шкоди духовним інтересам громадян-католиків. Оскільки духовне добро громадян має зв'язок із їхнім дочасним добробутом. Звідси так само як держава може стримувати людей від проголошування доктрини вільної любові, так само може вона стримувати їх від проголошування зі шкодою для громадян-католиків доктрини, згідно з якою Христос не є присутній у Найсвятішій Євхаристії" (отець Коннелл). Папа ПійXII навчає: "Католицька Церква є досконалою суспільністю, яка за свою основу має правду віри, непомильно об'явлену Богом. Тому те,
що противиться цій правді, є неминуче блудом, а ті самі права, які об'єктивно признають за правдою, не можуть служити блудові. Тому свобода думки і сумління має свої істотні межі у правдомовності об'явленого Бога" (Пій XII, промова "Eccochegiaun anno", 6 жовтня 1946 p.Б.).
Право держави до стримування проголошування єресі випливає з засади, міцно вкоріненої в католицькій теології, згідно з якою "блуд немає ніяких прав": "Той факт, що особа може щиро вважати, що її фальшива релігія є правдивою, не надає цій особі більших прав до пропагування цього погляду, ніж прав, які належать щирому анархістові до захисту його політичних теорій у США, чи права на підривання моралі суспільства, або права, які належать продавцеві непристойної літератури з естетичними викривленнями" (Й. Раян).
У травні 1953 р. у статті, опублікованій в "American Ecclesiatiacal Review", кардинал Оттавіані засудив тих, котрі намагаються оминати науку, що міститься в енцикліках Пап (науку — яка суворо зобов'язує). При цьому вони послуговуються аргументами, що ця наука є змінною (мінливою) і стосується лише тих історичних обставин, які спричинили її виникнення: "Засади, що стосуються католицької держави, є тверді і непорушні. Вони зобов'язувалив часи Інокентія III і Боніфатія VIII. Вони зобов'язують також у часи Лева XIII і Пія XII, який неодноразово підтвердив її у своїх документах. (...). Я впевнений, що ніхто не міг би довести, що ми маємо справу з якимось різновидом зміни у питанні цих засад — з одного боку, між позицією Папи Пія XII та енцикліками Пія XI "Divini Redemptoris" проти комунізму, "Mit brennender Sorge" проти нацизму чи "Non abbiamo bisogno" проти монополізації фашизму, а з другого боку—з попередніми енцикліками ЛеваXIII "Immontale Dei", "Libertas" і "Sapientiae Christianae". "Кінцеві, глибокі фундаментальні норми суспільства, — каже достойний Пій XII у своєму виступі на радіо на Різдво Господнє 1942 року, — не можуть піддатися знищенню в результаті втручання людського духу. Люди можуть сперечатися з ними, ігнорувати їх, погорджувати ними, не дослухатися їх, але ніколи не можуть їх відкинути у правовому порядку".
III. Магістеріум Церкви засуджує "свободу віровизнання"
У 1814 р. Папа Пій VII ось як писав в Апостольському посланні "Post tam diuturnitas" про 22-гу статтю нової французької конституції: "Згідно з цією статтею, дозволяється не лише свобода віровизнання і сумління, але висловлюється готовність підтримки і охорони цієї свободи та слуг того, що називається культами. (...).Через сам факт запровадження свободи всіх культів без різниці правда стає перемішана з брехнею, а свята і непорочна Улюблениця Христа — Церква, поза якою нема спасіння, ставиться на один рівень із сектами єретиків, а навіть із жидівською віроломністю. Що більше — обіцяючи прихильність і підтримку сектам єретиків і їх слугам, толерують і схвалюють не лише їхніх представників, але й їхню облуду".
Папа Григорій ХVІ в енцикліці "Mirarivos" (1832) застерігав перед небезпекою індиферентизму (релігійної байдужості): "Саме з цього отруєного джерела індиферентизму походить ота фальшива і абсурдна максима, або радше маячня (deliramentum), що свобода сумління має бути надана і гарантована кожному. Ця облуда належить до найзаразливіших, а дорогу їй прокладає ота свобода висловлення думки, абсолютна і без обмежень, яка повсюдно поширюється з метою знищення Церкви і держави, і яку певні люди через своє зухвальство не бояться представляти як користь для релігії. "Чи є гірша смерть для душі, ніж свавілля облуди!" — сказав св. Августин. І справді, якщо людям відмовляють усі гальма, які б не дозволяли їм сходити зі стежок правди, їхня натура, схильна до зла, штовхне їх у прірву, і, скажемо правду, — уже відкрита прірва безодні, з котрої св. Іван бачив дим, що здіймався і затьмив сонце, і саранчу, яка виходила з того диму і спустошувала землю. Саме звідси походить брак постійності умів, звідси жахлива зіпсованість молоді, звідси в людей погорджування правами Церкви, найсвятішими правами і речами, одне слово — найгірша біда, здатна знищити держави, оскільки відомо з досвіду, що від найдавніших часів держави, які славилися багатством, могутністю і честю, — однією цією хворобою, необмеженою свободою слова, сваволею зібрань і жадобою нового були доведені до занепаду".
У своїй енцикліці" Qui pluribus" (1846) Папа Пій IX засудив як "найжахливішу облуду" теорію, згідно з якою на форумі громадськості усім віровизнанням мають бути надані рівні права. Це є, як наголошував Папа, одна з "найжахливіших облуд, якою послуговуються діти цього віку, ведучи непримиренну війну проти католицької релігії, божественної влади Церкви і її прав, топчучи при цьому також як церковний, так і цивільний авторитет. (...). Такою є мета цієї системи байдужості до будь-якої релігії, яка абсолютно суперечить самому світлові розуму. У рамках цієї страхітливої системи апостоли облуди зносять (ліквідують) усілякі відмінності між чеснотою і аморальністю, між правдою і брехнею, між доброчесністю і підлістю, світлом і темрявою, Христом і Веліялом".
Найавторитетніший висновок Папи щодо свободи сумління і віровизнання міститься в енцикліці "Quanta cura" Святішого Отця Пія IX (1864): "Всупереч науці Євангелія, Церкви і Святих Отців, вони не бояться стверджувати, що "найкращим урядом є той, який не накладає на владу обов'язку стримувати порушників католицької реліїії карними санкціями, хіба якщо цього вимагає громадський порядок". Як наслідок цієї абсолютно фальшивої ідеї суспільного устрою — вони не бояться проголошувати цю помилкову думку, яка є найбільш шкідливою для Католицької Церкви і спасіння душ, що її (цю помилкову думку) наш незабутній Попередник Григорій XVI назвав маячнею, а саме те, що "свобода сумління і віровизнання є особистим правом кожної людини, що в кожному конституційному суспільстві слід її проголошувати і що громадяни мають повне право висловлювати свої думки вголос і публічно чи то словом, чи друком, чи в інший спосіб без обмеження цього права з боку церковної чи цивільної влади".
У долученому до енцикліки "Quanta cura", "Syllabus" Папа Пій IX засудив такі твердження із " Breviarium Fidei":
№15: "Кожна людина має свободу вибору і визнання релігії, яку вона за допомогою світла розуму визнає правдивою".
№55: "Церкву слід від держави, а державу від Церкви відокремити".
№77: "У наш час уже немає потреби визнавати католицьку релігію єдиною релігією держави, виключаючи всі інші віровизнання".
№78: "Звідси схвально в деяких католицьких країнах забезпечено правом, аби людям, які там перебувають, вільно було відвідувати публічно набоженства свого віровизнання, яким би воно не було".
№79: "Тож помилкою є, нібито свобода віровизнання, як також і повне, всім надане право виявляти вголос і публічно будь-які свої думки мали б провадити до легшого псування звичаїв і умів у народів, а також до поширення принципу індиферентизму".
В кінці варто навести осудження принципу реліїійної свободи, яке міститься в енцикліці Папи Лева XIII "Libertas": "А в першу чергу пригляньмося до цієї свободи в стосунку до окремих осіб, свободи, яка так дуже суперечить чесноті реліїії, а саме — до свободи, як кажуть, віровизнання. Базується вона нібито на тому фундаменті, що кожен може або визнавати релігію, яка йому подобається, або не визнавати зовсім ніякої. (...). Ця сама свобода, застосована в державах, того очевидно хоче, аби держава не послуговувалася жодним культом щодо Бога, ані бажала публічного сповідування його: щоб нікого понад іншого не ставити, а всіх визнавати однаково, не зважаючи навіть на народ, навіть якщо б він вважав себе католицьким. (...).
Громадянська суспільність повинна визнавати Бога за свого Батька і Творця, а Його владу і панування шанувати. Забороняється, таким чином, справедливість, забороняється розум, — щоб держава була без Бога або, що дорівнює атеїзмові, в однаковій мірі було пристосована до найрізноманітніших, як їх називають, реліїій, і кожній надавалися однакові права".
(Далі буде)
*Продовження. Початок див. № 4 (27), 2006
